У Селищі Коротич під Харковом подружжя облаштувало приватну стайню та рятують коней від м’ясників. Кореспондент Newsroom побував на місці та з’ясував, з чого почалося їхнє хобі.
Анна й Олександр Никоненко – корінні харків’яни. Чоловік за освітою архітектор, а його дружина – програміст. Сім років тому молоді люди вирішили переселитися за місто, побачивши затишний будиночок у Коротичі. Не роздумуючи, подружжя продало квартиру в мегаполісі та з головою поринули в життя на природі.
Мріяли про власний будинок і коней
“Саша завжди хотів побудувати власний будинок за авторським проєктом, а я з дитинства мріяла про коней. Це бажання настільки переповнило мене, що я закривала очі та бачила, як на галявині перед будинком пасеться граціозна кобила або жеребець. Буквально кожен день ми з чоловіком переглядали сайти з продажу коней і шукали відповідну тварину. Виявилося, це дуже недешеве задоволення. В Україні ціни на коней стартують від 50 тисяч гривень. Для нас, в умовах ремонту будинку, це була непідйомна сума”, – розповідає Анна.
Дівчина майже зневірилася реалізувати свою мрію. Але одного разу їй на очі потрапило оголошення, яке повністю змінило подальше життя родини.
“У Краснокутському районі приватний заводчик мав величезний табун і продавав молоду тварину. Ми зателефонували та домовилися про зустріч. За кобилу просили 9000 гривень. Це була справжня удача”, – ділиться Анна.
Дівчина згадує, що під час першої зустрічі Бронза, як потім назвуть тварину, першою вийшла з табуна, впритул підійшла до Ганни та ткнулась їй носом в плече.
“Зізнаюся, в той час я взагалі нічого не знала про коней, про їх звички, психологію та як людині потрібно себе вести поряд з твариною. На жаль, за своє незнання я не один раз поплатилася і здоров’ям і нервами. Одного разу кобила, до якої я наблизилася занадто сміливо та не прочитала її попередження, вхопила мене за голову. В той момент на мені була зимова шапка, але жмут волосся вона таки вирвала. Я не затаїла образи, адже пізніше зрозуміла, що винна була сама”, – розповідає Анна.
У день купівлі першого коня подружжя запримітило в табуні ще одну кобилу. У тій на шиї висів важкий металевий ланцюг і було помітно, що живеться їй несолодко.
“Господар як міг відмовляв нас від покупки другої тварини. Він заявив, що кобила агресивна та з нею недосвідченим заводчикам не впоратися. Попри те, що вона була на останньому місяці вагітності, її збиралися здати на м’ясо. Ми були шоковані від почутого, вирішили не кидати в біді тваринку”, – згадує дівчина.
По поверненню в Коротич, пара коней якийсь час були надані собі, радуючи нових господарів. Анна розповідає, що тварин не стали заводити в загін і вони просто гуляли у дворі. Освоївшись, старша кобила, Багіра, стала демонструвати свою вдачу, намагаючись показати, хто тут головний. Нерідко дівчина навіть побоювалася виходити у двір. Відступати було нікуди й Анна з головою поринула у вивчення звичок коней і особливостей їх характеру, щоб говорити з тваринами одною мовою.
“Через пів року, восени, я гуляла з кобилою в полі недалеко від будинку та поруч зі мною зупинився позашляховик. За кермом сидів чоловік, який сказав, що знає нашу сім’ю. Він без передмов запропонував взяти на перетримку його коня. Я оторопіла, адже не уявляла, як мені зі своїми управлятися, а тут – ще один. Не знаю, що у мене було в голові, але я погодилася”, – розповідає Анна.
Сьогодні в активній стайні “Рай” міститься 15 коней, з них п’ять – належать Ганні й Олександру. Решта тварин – у гостях. Для них збудували активну стежку, обгороджену електропастухами, велику годівницю й обладнали майданчик для занять та дресирування. Завдяки такій системі, коні не простоюють під замком цілими днями, а можуть цілодобово гуляти на повітрі. Так зародилася перша в Україні активна конюшня.
Утримання коней – недешеве та клопітке задоволення
За словами дівчини, утримувати коней дорого. Крім фінансових витрат, тварини вимагають від людини величезної кількості фізичних і моральних сил.
“Щоб працювати з кіньми, потрібно вивчати їхню психологію, зчитувати й аналізувати їх звички. За своєю природою коні – стадні тварини та на самоті дуже страждають. Аж до того, що не сплять лежачи, адже в табуні завжди хтось виконує роль охоронця. Кожен кінь має особливий характер, міміку та погляд. Ці тварини вкрай емоційні. Чим більша особина, тим більш вона чутлива.
Разом з тим, вони надзвичайно сильні та витривалі, можуть без шкоди для здоров’я переносити мороз до -35 ° і довго стояти в снігу або холодній воді – їх ноги, завдяки еволюції, пристосовані до таких випробувань. Все одно, ми їх зігріваємо взимку попонами та стежимо за комфортом. А ось спека їм дається важко і тому влітку коней поливаємо водою. Фізіологія коней така, що їм потрібно їсти кожні дві години.
Основний раціон – сіно. Рідко та невеликими порціями можна давати овес і овочі. Все залежить від дієти та режиму утримання”, – розповідає Анна.
До годівлі своїх вихованців подружжя ставиться особливо уважно. Коли є можливість, Анна й Олександр виїжджають на поле перед покосом і переглядають територію – не дай Боже виявиться ділянка з травою, яку тварина не переварить.
На відміну від собак або людини, у коней відсутній блювотний рефлекс. З’ївши небажану рослину, тварина може отримати отруєння, а потім ускладнення на серце, печінку або атрофію м’язів. Анна розповідає, що варто бути обережним при використанні вівса або зерна. Злаки діють на організм коня, як потужний енергетик, що не завжди бажано для тварини.
“Харчування обходиться недешево. Щодоби кожен кінь з’їдає тюк сіна. Кожен з них важить близько 20 кілограмів. Кожен сезон на початку сінокосу ми замовляємо тюки з розрахунку на поголів’я. За один тюк якісного сіна з доставкою додому ми платимо приблизно 50 гривень. Також у раціон включені злаки та сирі овочі, але за цією статтею витрат ми майже не стежимо”, – розповідає Анна.
Стайня ніколи не стане прибутковим бізнесом
Все облаштування стайні проєктував і виконував Олександр, враховуючи потреби та міць коней.
“Робіт на стайні завжди багато, і без підтримки чоловіка я б не впоралася. Мій чоловік робить все і навіть більше.” – каже Анна.
З кіньми зазвичай займається дівчина, виховує їх і дресирує. Сьогодні улюблениця Бронза здатна виконувати десятки команд і демонструвати трюки. Кожен з них – результат терпіння та кропіткої праці, помножені на час. Сама Анна каже, що робота з кіньми дається їй легко та вона впевнена, що активна стайня – покликання.
“До нас в гості часто приїжджають охочі поспілкуватися з кіньми. Рекламу про стайню “Рай” ми жодного разу ніде не розміщували, люди дізнаються про нас від знайомих і друзів, які вже бували у нас. Перед входом у зону стайні відвідувачі проходять суворий інструктаж по техніці безпеки та правил поведінки з кіньми. Година одного заняття коштує 400 гривень. Частина цієї суми йде на зарплатню тварині, на закупівлю кормів, оплату часу інструктора та ще частина – в екстрений фонд. Останнє – це гроші на лікування тварин, оплату послуг ветеринара, вітаміни”, – розповідає Анна.
За словами дівчини, загалом до них в гості приїжджають батьки з дітьми різного віку. Суворого обліку часу немає, таймінг встановлений швидше для дисципліни. Нерідко в стайню “Рай” заглядають і дорослі.
“Мені дуже подобається спостерігати за змінами, які з’являються в поведінці людей, які познайомилися з кіньми. Самовпевненість і пихатість спочатку швидко змінюється прихильністю та відкритістю. Ці тварини підкуповують людей своєю щирістю й енергетикою. Завдяки правильному підходу та вмілому зверненню, можна відчути її та це назавжди залишиться з вами. Я неодноразово бачила, як люди, через годину контактного спілкування, обіймали коня за шию, тулилися до нього і починали плакати, вивільняючи накопичений негатив. Ці відчуття складно описати словами. Нерідко до них по допомогу звертаються батьки дітей з аутизмом. Після кількох занять малюки стають більш товариськими та контактними”, – ділиться Анна.
Монетизація активної стайні “Рай” мало турбує Анну й Олександра, оскільки спочатку вона створювалася для душі. При цьому сім’я Никоненко продовжує приймати коней на перетримку. В її вартість входять лише витрати на закупівлю кормів та амуніції для коней. Нерідко в “Рай” потрапляють тварини з непростою долею. Деяких небайдужі люди викуповували прямо з-під носа м’ясників, нерідко коней утримували в жахливих умовах.
Через це коні стали полохливими й озлобленими, відвикли чекати від людини чогось доброго. Дівчина розповідає, що через місяці спілкування з нею благородні тварини по-новому вчаться довіряти. Подружжя планує не зупинятися на досягнутому, розвиватися та знайомити всіх охочих зі світом коней.
Автор: Роман Шупенко
Коментарі