Навколо українського газовидобутку ходить безліч міфів. Найголовніший з них полягає в тому, що нам взагалі не потрібен вітчизняний газ. Навіщо він, адже завжди можна купити. При цьому Україна добровільно сідає на газову голку та спонсорує економіку чужих країн. Ми досліджували міфи, відібрали найбільш поширені та з’ясували, скільки в них правди.
Міф перший. “Так ми взагалі ніколи не здобували той газ, навіщо починати?”
Згідно зі статтею академіка Академії технічних наук України, голови Спілки буровиків України Анатолія Удовиченко, видобуток природного газу в Україні почався понад сто років тому – у 1912 році. У 1960-му обсяг видобутку досяг 10 мільярдів кубометрів. У 1975-му річний видобуток вийшов на історичний максимум: 68 мільярдів кубометрів. Тоді Україна навіть експортувала газ у сусідні республіки.
Потім почалося зниження. Ні, газ не закінчився. Просто виявилося, що в Сибіру його більше, та він знаходиться ближче до поверхні. Тому економіку СРСР, куди в той час входила Україна, перепланували – основний газовидобуток почався в краях вічної мерзлоти. Туди їхали професійні кадри з нашої країни, туди ж направляли кошти на розробку надр.
Після здобуття незалежності Україна мала змінити стратегію розвитку нафтогазової галузі, адже ціни на паливо у сусідів не радували. Але замість цього падіння власного газовидобутку продовжилося. Зараз ми щорічно підіймаємо з надр 18-21 млрд кубометрів блакитного палива. Хоча, аналізуючи запаси вуглеводнів в наших надрах, які є одними з найбільших серед країн Європи, можна з упевненістю говорити, що Україна може сама забезпечувати свої потреби.
Міф другий. “Простіше купувати газ в інших, навіщо свій добувати?”
Відповідь на це питання добре ілюструє ціла категорія у Вікіпедії, яка називається “Газові конфлікти між Росією та Україною”.
Якщо коротко, з 1993 по 2015 роки Україна замість того, щоб вкладати кошти у власний газовидобуток, платила за паливо Російській Федерації. В результаті, були підписані Масандрівські угоди. Згідно з ними президент України Леонід Кравчук погодився в рахунок боргів за газ віддати Росії весь Чорноморський флот і його інфраструктуру (а не половину, як обмовлялося спочатку).
У 1995 році “Газпром” призупинив постачання товару. Газові війни були також у 2005 та у 2009: кожен раз, коли Росії не подобалася “поведінка” України (як, наприклад, після Помаранчевої революції).
Ціна на газ завжди була політичним інструментом у двосторонніх відносинах.
“У 2010 році з’явилися так звані Харківські угоди, які в безпрецедентно короткий проміжок часу (через чотири дні після підписання в Харкові) були ратифіковані депутатами Верховної Ради. Є окреме доручення СБУ з’ясувати, яким чином 236 народних депутатів голосували з цього питання. І, якщо СБУ вважатиме за потрібне, воно повинно відкрити провадження у 111 статті КК “Державна зрада “до цих осіб”, – заявив недавно секретар РНБО Олексій Данилов.
У чому полягали Харківські угоди? Чорноморський флот РФ повинен був залишатися в Севастополі ще 25 років, починаючи з 2017 року. Натомість Україна традиційно отримувала … знижку на російський газ. Чи не занадто велику, до речі – не бiльше 100 доларів за 1000 кубометрів.
Скептикам, які вважають, що в усьому винні українські політики, варто нагадати: ще два газових конфлікти у Росії відбулися з іншою країною, яку в Кремлі вважають “сателітом” – з Білоруссю. І у 2006, і 2010 все починалося з абсолютно політичних рішень “Газпрому” переглянути ціну на газ.
Тільки у 2015, після початку конфлікту на сході України та окупації Криму, нашій владі нарешті вистачило сил відмовитися від послуг “Газпрому” та почати купувати газ в Європі у різних постачальників і за ринковими цінами.
Міф третій. “Вони (американці, європейці, олігархи) хочуть викачати наш газ для себе, а газ у своїх країнах зберегти”
Розвінчання цього міфу складається з двох частин.
Перша: вони (причому, майже всі “вони” – від росіян до норвежців і навіть австралійців) активно видобувають власний газ. Згідно зі щорічним Статистичним оглядом світової енергетики 2020 (Statistical Review of World Energy 2020) British Petroleum, у 2019 році понад 70% світового газовидобутку доводилося на 10 країн. На першому місці – США. Вони добувають 23% всього світового газу. Відразу за ними – Росія. Також до першої десятки входять Китай, Канада, Австралія, Норвегія, Катар і Саудівська Аравія. Україна на світовій арені виглядає слабенько: у 2019 році ми перебували аж на 32 місці. Нас випереджають, крім названих вище великих видобувачів, Нідерланди та Великобританія.
Другий важливий момент полягає в тому, що Україна не продає іншим країнам газ власного видобутку.
“Україна не експортує свій газ, він весь іде на потреби населення, підприємствам теплокомуненерго (для підігріву води та на опалення) й промисловості, – говорить радниця EITI (Ініціатива прозорості видобувних галузей) Світлана Мізіна. – Відсутній газ ми імпортуємо. Населення та теплокомуненерго ми повністю забезпечуємо вітчизняним паливом”.
Трохи статистики. Україна – населення, теплокомуненерго і промисловість разом – в рік споживає понад 30 млрд кубометрів газу. Державний газовидобуток становить понад 13,5 млрд кубометрів. Ще 5-6 млрд кубометрів припадає на приватні компанії.
Логіка проста: чим більше Україна буде видобувати власного газу, тим менше ми будемо залежати від інших країн. А значить менше шансів нами маніпулювати.
Міф четвертий. “Вони (знову “вони”, ага) забирають весь газ, а простий народ за це нічого не отримує”
Тут пояснення теж комплексне.
“При собівартості, умовно кажучи, у 2,6 гривні за кубометр, чому б не продавати його по 2,6 гривні, навіщо продавати по 6,99? Пояснюю. Тому що багато людей не можуть платити навіть по 2,6 гривні. Тому що є пенсіонери, інваліди та інші пільговики, які отримують субсидію. І ці субсидії потрібно звідкись брати, – розповів в.о. міністра енергетики України Юрій Вітренко в інтерв’ю “Радіо Свобода“. – Далі є податки, і є оператор ГТС, який обслуговує труби високого тиску. Це теж витрати. Тому, якщо “Нафтогаз” буде працювати тільки за собівартістю, він не зможе платити достатню кількість грошей до держбюджету у вигляді податків і дивідендів. Крім того, ми розуміємо, що держбюджет – це не тільки субсидії, а й зарплати вчителям, медикам, це пенсії, це витрати на оборону”.
Тобто, український газовидобуток, по суті, підтримує економіку країни.
Але це лише частина пояснення. Адже громади, де проводиться газовидобуток, отримують у своє розпорядження серйозні кошти, які можна витратити на облаштування.
“З 2018 року в Україні діє закон про децентралізацію ренти, – каже Світлана Мізіна. – Суть його в тому, що 95% податку йде в бюджет, а 5% – на місця. 2% цього платежу потрапляє в область, а 3% – в об’єднані громади. Є випадки, коли бюджети ОТГ виросли в 10 разів завдяки ренті. Наприклад, в Сенчанській ОТГ на Полтавщині. За 2018-2020 роки вона отримала 152 млн цього податку! За ці кошти в селах громади відремонтували всі соцзаклади, закупили комунальну техніку та навіть придбали нове приміщення для сільради. На Харківщині завдяки ренті процвітають Донецька та Чкаловська ОТГ. Також значна кількість цих коштів залишається в Староверівської громаді”.
Крім цього, громади отримують земельний податок, 60% податку на доходи фізичних осіб, 25% від суми екологічного податку. Також багато жителів працюють на промислах. До того ж робочі, які туди приїжджають, купують місцеві товари й послуги. Це той самий мультиплікатор, про який так часто говорить влада: коли гроші розподіляються з різних галузей і підтримують різні види бізнесу.
Також, за словами Мізіної, важливою частиною газовидобутку є соціальне партнерство.
“Всі газовидобувні компанії України щорічно виділяють кошти для допомоги громадам, на території яких працюють. Вони фінансують проєкти з розвитку шкіл, амбулаторій, ремонту доріг і вивезення сміття, допомагають купити комунальну техніку. Також допомагають провести в села інтернет і вуличне освітлення. Маленьким громадам надають свою техніку й співробітників, коли потрібно розчистити сніг або викосити траву. У 2020 році левова частина програм соцпартнерства була спрямована медустановам через коронавірус: на деззасоби, маски, кисневі точки, апарати ШВЛ та інше. До речі, багато громад свої комунальні підприємства змогли створити саме завдяки газовидобувникам”, – підкреслює Світлана Мізіна.
Автор: Анна Ігнатенко
Коментарі