Напередодні Дня міста Newsroom розвінчує популярні харківські міфи. Одні з них – красиві легенди, інші – плід радянської пропаганди, але від харків’ян не варто приховувати правду, яка не зменшить їхньої любові до міста.
Міф перший: Харків заснований у 1654 році.
Вважається, що Харків було засновано у 1654 році козаком Харько, звідки і пішла назва міста. Однак вчені називають цю легенду недостовірною, а про рік народження суперечка ведеться все давно. Офіційно 1654 рік став датою заснування всього 17 років тому, а до цього називали то 1655, то 1656-й. У козацькому “Літописі Самовидця” згадується 1651 рік, а за переказами, Харків і зовсім з’явився у 1620-ті.
Дослідник історії Андрій Парамонов пропонує шукати істину в реальних історичних документах. Першою людиною, яка спиралася на документальні джерела, був Харківський архієпископ Філарет Гумілевський. Він вказав, що Харків було засновано у 1650 році. До 1654-1655 років заснування міста відносить професор Дмитро Багалій. Однак з’ясувалося, що з оригіналами документів, особливо в московських архівах, він працював мало, а цитати з джерел йому переписували студенти Московського університету, через що пізніше з’явилася велика кількість протиречивих фактів.
Андрію Парамонову вдалося відшукати в Російському державному архіві давніх актів у Москві кілька унікальних джерел, які повідомляють про наявність на Харківському городищи (нині Універсітская гірка) заселеної слобідки біля Бєлгородської криниці з 1648 року. Проживало там 105 чоловік з числа економічних селян Білгородського Миколаївського собору, більше половини з них були українцями. Поширювалося поселення в сторону майбутньої Миколаївської церкви (знаходилася навпроти нинішнього магазину “Ведмедик”), а на місці, де зараз ТРЦ “Нікольський”, розташовується перший козацьке поселення і недалеко – перше кладовище.
Історія ж про заснування міста козаком на ім’я Харько – просто красива легенда. Хоча козак все-таки був. Збереглися джерела, згідно з якими в 1654 році в поселення прийшла група українських переселенців на чолі з козацьким отаманом Іваном Кривошликом, після чого землі від Миколаївського собору міста Бєлгорода передали в користування новим жителям.
Міф другий: Харків – споконвічно російськомовне місто.
Зараз більшість харків’ян розмовляють російською, проте так було не завжди. Місто часів Квітки-Основ’яненка (XVIII – XIX ст.) було майже суцільно україномовним. Рідна мова збереглася попри обмеження та заборони в царській Росії. Історик Антон Бондарев відсилає нас до першого перепису населення Російської імперії, яку провели у 1897 році. “Народність” громадян визначали на підставі їх рідної мови, і 80,62% жителів Харківської губернії були віднесені до малоросів. У центрі губернії, в багатонаціональному Харкові звучали і російська, і французька, і німецька, але українська залишалася одією з найпоширеніших до другої половини минулого століття. На це вказують і документи, і фотографії міських вулиць тих часів.
Твори українською мовою публікувалися в перших журналах в підросійській Україні, які почали видавати в Харкові у 1816 році, – “Харьковский Демокрит” і “Українському віснику”. Українською друкувалися твори письменників Василя Масловича, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ’яненка. Другий журнал проіснував протягом чотирьох років.
Надалі в Харкові видавалися різні україномовні газети, проте їх часто закривали правоохоронні органи. Лише одна газета “Сніп” з усіх харківських україномовних видань, що побачили світ в дорадянський період, зуміла протриматися цілий рік. Газета виходила у 1912 році з ініціативи відомого адвоката того часу Миколи Міхновського.
Антон Бондарев розповідає, що захисник приїхав до Харкова з Києва в 1899 році, заснував у нашому місті приватну юридичну контору і згодом став одним з найпопулярніших адвокатів Слобідської України. Відомо, що на судових процесах Микола Міхновський виступав українською. Справа в тому, що навіть ставши успішним адвокатом, він брався захищати інтереси і права простих українських селян, а вони не розуміли російської. За порушення мовного режиму в суді до Міхновського не одноразово застосовували дисциплінарну відповідальність і навіть погрожували виключити з адвокатури.
Автором першого фундаментального “Словника української мови”, виданого в 1907 році, також був харків’янин – видатний український письменник Борис Грінченко. Літературу українською мовою в Харкові на початку ХХ століття можна було купити в магазині, який так і називався – “Українська книгарня”. А в фондах Державного архіву Харківської області Антон Бондарев виявив україномовне меню харківського ресторану “National” 1913 року.
За п’ять років авторитетний вчений-історик, професор Дмитро Багалій написав в своїй книзі: “Український національний уклад життя тримався не тільки в селах, як в даний час, але і в містах, де його тепер дуже мало. Ми спостерігаємо його навіть в такому центральному місті, як Харків, населення якого тепер так обрусіло, що, мабуть, більшості його і невідомо, що колись Харків був чисто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української інтелігенції, схильної до народу, працювала над відродженням свого народу і дбайливо донесла це прагнення до наших часів – до цього великого українського руху, яке не тільки створило, а й призводить до життя і національне, і політичне відродження усієї України, а разом з нею і Харкова зі Слобожанщиною”.
Міф третій: найбільша площа Європи.
Попросіть харків’ян розповісти про площу Свободи, і чи не кожен назве її найбільшою в Європі. Вона дійсно вражає своїм масштабом, однак в європейських містах є площі, що перевершують її за розміром.
Найбільша з них знаходиться в Берліні – це Александерплац, що займає 24 га і вдвічі переверщує маштаб площі у Харкові. Розмірами майдан Свободи випереджають також площа Пілсудського у Варшаві (24 га), площа в італійській Казерте (13 га) і площа Кенконс в у французькому Бордо (12,6 га).
Значні частини цих площ займають зелені насадження. Харківський майдан Свободи розташувався на 11,9 гектарах – це хоч і не найбільша площа в Європі, проте точно найбільша в Україні.
Міф четвертий: Харків звільнили від нацистів 23 серпня.
Одночасно з Днем міста в Харкові відзначають День визволення від німецьких загарбників. Однак твердження, що Харків звільнили від нацистів 23 серпня, не відповідає дійсності. Дослідник історії Андрій Парамонов знайшов документальні джерела, які говорять про те, що місто обстрілювали ще майже тиждень. А командувач Степовим фронтом Конєв ввів в оману Ставку Верховного Головнокомандування, що його війська звільнили Харків.
Відомо, що в ніч на 23 серпня 1943 року німці вийшли з центральної частини міста самі і закріпилися на південному березі річки Уди, де у них перебували оборонні позиції. З 23 по 28 серпня радянські війська атакували противника на його рубежах оборони, але всюди невдало. Особливо великі втрати були у селища Коротич.
Тільки 29 серпня німці, зробивши вранці відволікаючий контрудар в районі проспекту Гагаріна, відступили на Мерефу і далі за річку Мжа. Всі ці дні місто прострілювався артилерією, жителі так і лишилися в підвалах, особливо в прилеглих до лінії фронту районах. Третина міста, три повноцінних райони міста – Краснобаварский, Жовтневий і Червонозаводський – були окуповані німцями. Тому звільнення міста має бути датована 30-м серпня – в цей же день у 1943-му в саду Шевченка відбувся мітинг з нагоди визволення міста.
Міф п’ятий: німецький фабрикант на прізвище Тремпель.
У дореволюційному Харкові жив пан німецького походження Альфред Тремпель, що заснував фабрику з пошиття одягу. Щоб виділятися серед конкурентів і привернути покупців, підприємець замовив особливі фірмові плічка для свого одягу. На них зробили гравіювання: “Тремпель”. Згодом одяг зношувався, а плічка ще довго служили власникам. Так харків’яни і стали називати цей предмет тремпелем.
Хто з городян не чув і навіть не переказував цю легенду. Однак до сьогоднішнього дня дослідникам так і не вдалося відшукати письмових джерел, в яких згадувався б фабрикант Тремпель. Це ім’я не зустрічається ні в довідниках, ні в газетах того часу, тоді як від багатьох інших харківських купців і промисловців залишилося безліч свідчень їх діяльності.
Історику Антону Бондареву вдалося відшукати лише одну згадку про якогось Тремпеля А.А., автора брошури “Короткий опис Троїцької економії А.Н. Маслової Курської губернії Новооскольського повіту”, яку було надруковано у Харкові в 1887 році. Що це за людина і якчим чином пов’язана з Харковом, поки не відомо.
Те, що походження слова “тремпель” цілком ймовірно німецьке, невипадково. У позаминулому столітті в Харкові проживало багато етнічних німців, вони відкривали заводи і підприємства, стали основою викладацького складу Харківського Імператорського університету. Вплив німецької громади в місті був великим, поки з початком Першої світової війни німців не почали переслідувати за національною ознакою, позбавляти майна і виселяти з міста.
Повернувшись до тремпелю, зазначимо, що крапка в цій історії ще не поставлена.
“І це може бути навіть краще. Для слобожан, для харківців, це слово-марка, ідентифікатор для своїх і чужих. Тому, що коли чуєш від людини слово тремпель, то одразу розумієш, звідки вона”, – підсумував Антон Бондарев.
Коментарі