Діяльність харків’янина Вадима Позднякова, який займається декомунізацією по всій території України, не залишає байдужим нікого. Патріотична спільнота підтримує його, в той час як прихильники радянського минулого – проклинають та звинувачують у “нищенні історії”. Як саме відбувається декомунізація, яких успіхів вдалося досягти та чому він обрав саме цей шлях – Вадим розповів журналісту Newsroom.
Вадиме, зараз ти один з керівників організації “Світанок” та проєкту “Декомунізація. Україна”. А з чого все починалося?
– Перші думки з цього приводу з’являлися ще у школі, приблизно у 2010-2011 роках. Тоді я читав книжки з історії України, дивився дуже багато документалок, намагався зрозуміти, що, як і чому відбувалося в нашій країні. Бо те, чому нас навчали… Нам розповідали, який “хороший был пломбир” в перемішку з історією Голодомору і репресій.
Вадим Поздняков у 2015 році. Фото: Політичний форум міста Свободи
Твої ідеологічні “противники” нерідко пишуть, що ти не можеш бути харків’янином, а приїхав, в кращому випадку, з Західної України.
– Моя школа розташована тут, поруч (розмова відбувається на Північній Салтівці. – Ред.). Батьки в мене теж з Харкова і всі рідні по лінії батька – з міста та області, до самих коренів. Тут же я навчався і після школи.
Якщо я не помиляюсь, це у Харківському торговельно-економічному інституті, де згодом були скандали з сепаратизмом?
– Так, і не тільки. Там веселий університет, дуже багато цікавих персонажів. От уяви, там досі ректор і проректор – це люди, які були головою та замголовою Дзержинського райкому міста Харкова. Люди як пересіли з крісел комуністичної партії і досі там сидять.
Окрім цього, там вистачає викладачів з відверто антиукраїнськими поглядами, які чекають на прихід сюди РФ. Ще за часів навчання мені доводилося вчити праці Леніна та Маркса, бо один з предметів вів майже 90-річний комуніст. І якось інакше йому здати було неможливо.
Примітка: керівником вишу є 81-річна Капітоліна Гурова. Вона дійсно з 1985 по 1988 роки очолювала виконком Дзержинського району, а у 1990 році стала директором тоді ще Харківського технікуму громадського харчування. Зараз вона є депутатом облради від “Блоку Кернеса – “Успішний Харків”.
Капітоліна Гурова. Фото: www.golos.com.ua, 2012 рік.
Потім був Майдан та 2014-й рік, які змінили нас всіх. Як це відбувалося в тебе?
– Особисто я чекав на Майдан. Бо було зрозуміло, що щось в країні вигорає. Може не очікували саме Майдану, але було зрозуміло, що Янукович сам не піде, а в суспільстві відчувалась напруга. Тому в перший же день, ще у листопаді 2013 року, я був на харківському Майдані.
Потім був у Києві. Звідти поїхав якраз в ніч перед розгоном протестуючих. Я тоді був шокований і зрозумів, що шляху назад вже немає. Коли на вулиці вийшов мільйон людей, стало зрозуміло, що це просто не завершиться – або ми їх, або вони нас всіх.
Евромайдан. Скриншот з відео YouTube
Після Майдану активісти обирали для себе напрямок діяльності. Хтось займався політикою, хтось – люстрацією. Чому саме декомунізація?
– Тоді мене затягнули в молодіжку “Свободи”. Власне кажучи, ми не займалися декомунізацією як такою. Ми були звичайними людьми, десь билися з сепарами, ходили на мітинги, малювали українські прапори. Займалися звичайною вуличною діяльністю.
Тоді під час тренування трагічно помер керівник молодіжного крила “Свободи” і я взяв на себе частину відповідальності. І коли повалили головного харківського Леніна, сформувалося кілька різних груп, які поїхали їх зносити по місту та області. Однією з них була моя група. Спочатку я з’їздив як спостерігач, а потім ми вже почали діяти. Використовували машину одного з учасників, купили трос та кувалду…
Фото: Facebook Pozdniakov Vadym
Як ви дізнавалися, де саме черговий “об’єкт”?
– Є такий чудовий сайт leninstatues.ru. Він роcійський, але ця людина давно не живе в РФ. Там є карта всіх пам’ятників. По ній ми орієнтувалися і для початку обирали перелік об’єктів. Брали, умовно, Золочівський район. Ми знали, що там шість або сім Ленінів. Розбили їх на декілька кластерів і поступово демонтували. Бувало таке, що ми не могли знести, але наші дії попадали на камери відеоспостереження і наступного тижня міська влада сама все знімала.
На той час, наскільки я розумію, по закону пам’ятники Леніну ще не можна було зносити?
– Так. Деякі з них навіть були в реєстрах пам’яток. І по закону їх не можна було зняти. З цього реєстру Іллічів прибрали десь навесні 2016 року. А до того міські голови нам відповідали, що не можуть демонтувати, бо це ж пам’ятка архітектури.
Окрім Леніних, ми також знищили єдиний в Україні монумент Постишеву – організатору Голодомору 30-х років.
“Ленінопад” у Савинцях, Балаклійський район. Фото: соцмережі.
В соцмережах у вас багато противників. А під час самих акцій чи намагався хтось фізично завадити демонтажу?
– Бувало і таке, різні ситуації. В основному, п’яне бидло. Колись ми валили пам’ятник Леніну в Печенігах. Показово поїхали туди вдень. Він стояв облущений, пошарпаний, ми думали, що справимося хвилини за три. Але він стояв на якійсь рейці. Ми його тягали-тягали і в цей момент з “наливайки” виходять бухі чуваки, які починають “бити” повітря. Прийшла поліція та відвела їх в сторону.
В тих же Валках була ситуація. Ми їздили з іншими хлопцями. 12-та година дня, вирулюють якісь п’яні мужики і починають розповідати: “я з цим Леніним жив, він наш вождь”.
В Харькове у мужчины срезали с куртки надпись “Россия” (Видео)
Також пам’ятаю історію в Харкові. Знімали одну меморіальну дошку біля метро “Холодна гора” і в цей час нас намагалася збити машина, ВАЗ чи то 2105, чи то 2106. Я не розумію, що в головах у цих людей. На що вони сподівалися? Ну добре, в нас в руках були фомки та ломи. А якби в когось була зброя, на що б їм було розраховувати?
Демонтаж меморіальної дошки комсомольському діячу. 2016 рік. Фото: Світанок
З цим розібралися. А у правоохоронних органів – не було до вас претензій?
– Якщо брати часи Порошенка, то під час демонтажів поліція намагалася не допустити конфліктів між людьми. Якщо ми вже внаглу щось намагалися зносити, то казали, що “не можна”. Але це, в принципі, їхня робота. А от після історії с пам’ятником Жукову – тоді вже було весело.
Це ти маєш на увазі інцидент, коли його знесли?
– Так. Його намагалися знести не один раз. Щоб ти розумів, перша спроба була ще у 2016 році. Про це мало хто знає, бо брали участь лише 20-30 перевірених людей. Після цього перед травневими святами там завжди стояла патрулька. Якщо б тоді пам’ятник Жукову повалили – я думаю, його б вже не було. Але деякі люди банально злякалися в це вмішуватись, бо могла бути кримінальна справа, а в них сім’ї та діти.
Далі була історія у 2018 році. Ми з хлопцями планували повалити пам’ятник Жукову, але нас випередив інший колектив. Буквально на два дні. Після цього в поліції вирішили, що я був мозковим центром цієї акції й наступного ранку поїхали до мене додому. Шість оперів приїхали до однієї дівчини та кинули її в машину. До мене приїхали 12 співробітників, але ми їх пару годин проігнорували й вони поїхали. Я не хотів їм відкривати, бо розумів, що це за історія.
В ніч на 6 травня 2018 року бюст повалили, але вже вранці міська влада повернула його на місце. Фото: Фрайкор
Це продовжилося на Меморіалі, де працівники поліції у штатському поводилися максимально по-свинські і намагалися затягнути нас до машини. Після цього ми на два тижні поїхали, але щовечора мені дзвонили й казали, що я маю явитись в райвідділок. Але я відправляв їх куди подалі, називав “ворогами України”, що їм дуже не подобалося, та посилався на закон про декомунізацію.
До речі, з часу його прийняття стало легше?
– Так. У 2016-2017 роках ми їздили по районах та просто зачищали їх від комуністичної символіки. Вночі, щоб не провокувати конфлікти з місцевим населенням. Приїхали – відпрацювали – поїхали додому спати. Бувало по два-три виїзди за тиждень. Хотілося швидше закінчити. Тоді ми ще думали, що це закінчиться (сміється. – Ред.).
“Ленінопад” в Змієві, весна 2016 року. Фото: vk.com/h_kharkov
А в самому Харкові?
– Було декілька об’єктів, які міська влада сама декомунізувала, але це два-три з сотні. З такими темпами я на пенсію раніше піду, ніж вони закінчать.
Як, наприклад, було з мостом?
– Так, Балашівський міст. Міськрада доводила, що він належить “Укрзалізниці”, а та – що це майно міста. Але нарешті ми додовбали і тих, і тих. В результаті найняли техніку і все познімали.
Або, наприклад пам’ятник Першій майовці. Його демонтували у 2020 році. Кумедно сталося, бо саме там збиралися прихильники СРСР. У 2019 році ми провели для них акцію “Похорон комунізму”, з дзвінками та прапорами. Тепер пам’ятник демонтували й більше ніхто там не збирається. Замість нього встановили монумент московському попу.
З іншого боку була і залишається школа імені Жукова.
– Ми надіслали весь пакет документів до Міністерства юстиції. Вони його зареєстрували і заява вже в черзі для розгляду на комісії. Але комісія розбирає питання по юридичних особах, а школу не чіпає. Хоча звернення висить давно. Перейменувати школу може або міськрада, або Мінюст. Не потрібні громадські слухання, нічого. Але Мінюст не бажає розв’язувати це питання.
Школа №127 імені Георгія Жукова. Фото: Комментарии Харьков
Чи можна якось порахувати, скільки об’єктів залишилося декомунізувати в нашому місті?
– Вулиць, по букві закону, десь п’ять-шість. Раскової, проспект Героїв Сталінграду тощо. А от самих об’єктів, які необхідно демонтувати – не будемо брати вуличні покажчики, а лише дошки, пам’ятники, серпи з молотами – то десь 80. Це дуже багато. В Києві, який ще більше – два десятки. Не дивлячись на саботаж з боку Кличка.
Наскільки я пам’ятаю ваші публікації, Харківська область не найгірше місце в Україні з точки зору декомунізації?
– Область – ні. Місто – так. Ми навіть дотиснули болгар в Одеській області, які дуже довго зберігали радянську символіку.
У селі Залізничне на Одещині пам’ятник Леніну перетворили на пам’ятник болгарському переселенцю. Фото: Вадим Поздняков
Тобто Харків можна назвати найбільш не декомунізованим містом, за виключенням тимчасово окупованих територій?
– Так. Область відпрацювали шикарно. Дуже смішно, що багато зроблено рукою Райніна, який зараз в ОПЗЖ. Я пам’ятаю, що після його наказу за тиждень зняли все, що було в мене у списках. Під нуль. Ми не встигали фіксувати на фото. А в місті дуже погано.
Свого часу в російських помийках була версія щодо того, що ви причетні до перейменування станції метро “Московський проспект” у “Турбоатом”.
– Ми зверталися і з приводу проспекту, і з приводу метро. Але “Турбоатом” – це не ми, це ініціатива особисто Кернеса.
Найцікавіше, що він і вулицю Халтуріна перейменував, яка взагалі не підпадає під декомунізацію. Так, це російський терорист, однак він діяв задовго до Жовтневої революції. В тій же Полтаві вулиця Халтуріна є досі.
Халтурін був автором замаху на життя російського царя Александра II. Фото: eadaily.com
Він (Кернес. – Ред.) і монумент на Майдані Конституції прибрав, і пам’ятник Горькому з парку в центрі міста, і Алею комсомольців на Дзеркальному струмені. Тобто, людина була несповідимих шляхів.
В цьому плані щось змінилося після смерті Кернеса?
– Стало гірше.
Навіть так?
– Підопічні Геннадія Адольфовича намагалися…У відповідях вони “посилали” нас красиво та завуальовано, але десь щось знімали. Зараз дуже сумно. Ці люди просто ігнорують звернення.
Також майже одночасно з Кернесом помер голова топонімічної комісії Олексій Хорошковатий. Він був, звичайно, з проросійськими поглядами, але все ж фахівець. Він виносив наші питання на засідання. Зараз наші пропозиції по декомунізації і про вшанування героїв – просто не виносяться. Банальний саботаж, мовляв, ви невірно форму заповнили.
Голова топонімічної комісії Роман Кравченко. Фото: МГ Об’єктив
Чому так сталося, на твій погляд?
– Вибори.
Коли Леніна зняли у міськраді, я не думав, що його будуть повертати назад. Писав тоді звернення в Нацполіцію. Вони відповіли, що відкрили щось там, але жодних слідчих дій не проводилося. Півроку минуло. Хоча монтаж ордена Леніна на стіну міськради підпадає під дію статті 436-1 КК України (“Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки”). Думаємо попросити нардепа надіслати скаргу до харківської Нацполіції – чому не розслідується порушення закону.
Що плануєте декомунізувати у місті та в області?
– На Московському проспекті залишилось два заводи, які були нагороджені орденами Жовтневої революції, є ще “ворота Харкова” – дві колони з серпами та молотами. Місцева влада обіцяла ще у квітні провести демонтаж, але все заглухло.
Плюс нам вже два роки обіцяють зняти орден “Победа”, який розміщено на проспекті Миру. Що найцікавіше, в нього немає балансоутримувача, він нічийний. Нам обіцяють його демонтувати під час реконструкції будинку. Сподіваюсь, вже після виборів вирішимо це питання. Бо за нього місцева райадміністрація не чіпляється, на паперах його не існує. Орден Шредингера.
Той самий “нічийний” орден. Фото: kh.depo.ua
В цілому по Україні, плануємо закінчити з пам’ятниками Леніну. Ніяк не вдається знайти останнього. Ми в лютому реально були певні в тому, що в Одеській області це вже останній. Однак після цього нам надіслали ще об’єкт з Хмельниччини. Ми вжарили його – а тут ще, ще й ще. Їх ховають. Сьогодні ось мають зняти монумент у Кіровоградській області, у рідному селі Дмитра Козака, помічника Путіна.
Займаємося вулицями Терешкової, яка голосувала за анексію Криму. У квітні з’ясувалося, що в Україні на неокупованих територіях є 230 вулиць на її честь. Це жесть. Зараз мені щодня приходять відповіді про перейменування. Залишилося десь 150. Але в Харківській області Куп’янськ і Чугуєв відмовляються ці вулиці перейменовувати.
Також працюємо над змінами до законодавства. Щоб ти розумів, в Україні досі отримують підвищену пенсію співробітники НКВД, які воювали проти УПА. В законі формулювання про інвалідів і ветеранів до 1954 року. Яка Друга світова війна в цей час? Це має бути змінено.
На час публікації цього матеріалу пам’ятник Леніну у селі Бандурове було вже демонтовано.
Фото: Декомунізація.Україна
Коментарі