На ринку старих речей, який розташувався в районі Центрального базару можна знайти старі дитячі іграшки, раритетні монети, самовари, Інструменти та інші артефакти минулого. Newsroom з’ясував, звідки торговці беруть товар, як укладають вигідні угоди і скільки можуть заробити на продажу старих речей.
Про харківську барахолку напевно чув кожен житель міста. У когось вона асоціюється з нетрями та дном суспільства, для інших – є справжнім джерелом цікавих артефактів. Істина, як завжди, лежить десь посередині. Щодо нюансів торгівлі ми розпитали в одного з місцевих – художника Володимира Туровського.
Харківська старовина: цирульники голили, стригли і рвали зуби
Точний час появи барахолки невідомий. Вважається, що вона з’явился незабаром після заснування самого Благовіщенського базару (нині – Центральний ринок), тобто в середині 1830-х. Довгий час місцева торгівля мала неофіційний характер, поки у 2008 році міська влада не виділила ділянку набережної поруч з Рогатинським та Ботанічним провулками.
Фото: Newsroom
У неділю вранці тут не проштовхнутися. Десятки людей, пильно або не дуже оглядають товари з самих різних епох. Тут можна знайти буквально все: поплавці та інструменти, одяг і взуття, радянські ордена і старі японські магнітофони, картини місцевих художників і бюсти Леніна.
Більш того, тут змішуються не тільки артефакти, а й смисли – під час прогулянки від продавців можна почути й нотки туги про життя за Брежнєва, і слова про ненависть до “мос**лів”, які хочуть нас захопити”.
Фото: Newsroom
За словами нашого “екскурсовода” Володимира Туровського, більшість торговців добре один одного знають і консультуються з тих речей, в яких не розбираються. Водночас, знайомство не скасовує ані жорсткої конкуренції, ані скандалів, які періодично спалахують.
– Як люди потрапляють сюди? Як давно ти сам став торгувати?
– Сім років уже. В мене був магазин на Холодній горі. У 2012 році вдарила криза, став думати, куди все вивезти: болти, гайки. А тут контейнери в центрі міста безкоштовно роздавали (сміється). Вивіз товар і з часом зрозумів – я не хочу звідси йти. Взагалі.
Ми стали своєрідним прошарком прекаріату в Україні. І мені подобається бути в ньому. Хоча не всі потрапляють сюди через кризу, для багатьох – це скоріше розвиток.
Фото: Newsroom
– Але в масовій свідомості “барахолка” швидше пов’язана з кінцем всіх надій, таким собі дном суспільства…
– Це добре, що вони так думають. Розумієш… Ось нам кажуть: “Ви нас обдурюєте!”. Але ніхто нікого не обманює, насправді. У всіх є доступ до Інтернету. Але людям лінь підняти ж*пу з Facebook і зареєструватися на тому ж Violity (сайт для колекціонерів. – Авт.). Це може зробити будь-хто. Але людина приходить сюди і просить 100 гривень за товар, який може коштувати десять тисяч. Так це я його обдурив або він сам себе?
Тому я і кажу: нехай думають, що тут все погано. Нехай вдома сидять, на заводи ходять, в офіси. Там зарплата хороша. Сюди не треба!
Фото: Newsroom
– На барахолці можна знайти все, або є якісь обмеження – заборонені речовини, зброя?
– Це (речі, згадані в питанні. – Ред.), і ще контрафактні сигарети. Люди на барахолці давним-давно зрозуміли, що порушення закону це боляче і дорого. Ніхто тут не буде торгувати вогнепалом або наркотою.
– Бо буде привід у правоохоронних органів прийти до вас?
– У них тут і так вистачає приводів. Було б бажання. Ніхто з ними не конфліктує, але і любові особливої не відчувають. В мене бувало, що купував крадене. Не спеціально, а тому що не знав. Йде дядько по ринку і каже: “О, так це з мого велосипеда”. Мені простіше йому віддати, хоча нічого протизаконного я не зробив.
Я точно так же купую хліб в булочній, а хіба відомо, звідки вони зерно взяли? Може, його влітку у фермерів рейдернули? Знаєш, як буває – один посадив, а урожай зовсім інший збирає. За такою логікою будь-кого можна “закрити”.
Фото: Newsroom
– А з боку міста до вас немає ніяких претензій?
– Тут є ділянка, за яку постійно б’ються. Зараз покажу.
Володимир відводить мене в самий кінець Ботанічного провулка, до нового житлового комплексу “Інфініті”. Тут барахолка раптово перетворюється на парковку, а на решітках висять “нагадування” про заборону стихійної торгівлі.
Жителям новобудови не подобається вид на прекаріат з вікон. Регулярно приїжджають менти, розповідають, що тут торгувати не можна. Контрафактними цигарками під райвідділами торгувати можна, а бабусям шкарпетки в’язані продавати – не можна.
Фото: Newsroom
Ми в якомусь сенсі як більмо на оці міста. Але до нас не лізуть, бо місця всі викуплені. А ось до якихось стареньких, які прийшли в кут останнє продавати – будь ласка. Хоча, якщо розібратися, де більше туристів: в парку Горького, або тут?
– Навіть не знаю…
– У нас. І це не туристи, які приїжджають нишком вивезти звідси Третьяковку. Вони купують значки, монети, приїжджають потусити. Приходь сюди в суботу і на кожному розі почуєш іноземців.
У всіх країнах світу барахольні ринки влаштовують в центрі міста. Це історія міста. Де ще її впізнати? Вже точно не в парку у Фельдмана і не в парку Горького. Так, це красиво, модно, але історії міста там немає. Вона тут – на розкладках на асфальті.
Фото: Newsroom
– Звідки найчастіше туристи приїжджають?
– Турки й поляки. Росія, зі зрозумілих причин, після 2014 року не приїжджає. Турків дуже багато приїжджає. Навіть було таке, що цілими автобусами прибували. Купують зазвичай значки, якусь дрібницю сувенірну. Велике не купують. Я колись зустрічав чувака, правда з Південної Кореї, який дуже хотів купити мою картину. Але не став брати – побоявся проблем на митниці.
Політсатира від Володимира Туровського. Фото: Newsroom
– А де зазвичай товари для барахолки беруть?
– По оголошеннях. Газети, OLX, в мережі десь. Другий варіант – заїхав на приймання металу, забрав за копійки щось. Хтось відмиває, очищає. Я вважаю, що моя праця дорожче коштує. Та й довго це, а мені ще помалювати треба.
Інші продавці озвучують інші версії. Хтось купив речі у тих, хто сам прийшов на ринок. Хтось – торгує речами бабусь/дідусів або навіть іграшками, які колекціонували підросли діти.
Фото: Newsroom
– Скільки тут місце коштує?
– За всіх не скажу, буду говорити за себе. Мій контейнер на 1,5 тонни коштує 1500 гривень на місяць. З наступного місяця нас попередили, що ціна зросте до 1700. Вибори ж треба відбити. Плюс за місце, там де ти розклався, 10-15 гривень на день.
Бабусі, наскільки я знаю, зовсім не платять. В цьому відношенні ринок нормально поводиться. А якщо в когось о просто розкладка (без контейнера. – Авт.), то може бути гривень 30. Ну 50, якщо зовсім велика. У порівнянні з орендою на “Казці”, де я раніше торгував – просто пісня.
– А скільки можна заробити?
– Я не знаю таких історій, щоб хтось дуже сильно розбагатів. У мене, в середньому, 15-20 тисяч виходить. З урахуванням мостових і оренди, не так вже й до**ра. Тут дуже по-різному буває.
Ось, наприклад, я вчора набрав посуду металевого. І в ньому виявилося 100 грамів срібла. Відразу троячка капнула. Але таке ж рідко буває. Може ж бути та навпаки. Я приїжджав до людини, у якої висіла картина приблизно на 20 штук доларів. У мене в кишені було $150. Я сказав, щоб зверталися в музей і отримали документи, а потім займалися продажем.
– Тобто не було бажання “зірвати джек-пот”?
– Ні, звичайно. Банальне почуття самозбереження. За таке ж можуть і зустріти де-небудь в темному провулку. Я ж не в райвідділі працюю. Там можна, у тебе за спиною ще 20 співробітників. А тут ти сам. І ніхто жартувати не буде.
Фото: Newsroom
Бувало, що люди самі дзвонили, мовляв, допоможіть продати. Тоді вже домовляєшся – мої 15%. І все одно цього вигідніше, ніж намагатися обдурити людину. У мене найкраща знахідка взагалі була в наливайці.
Ми їхали якось копати з металошукачем. Рано вранці, я ще проспав, кави не випив, сонний. Думаю, зайду в наливайку, замовлю чашечку. Заходжу і бачу, що у них в рамці висить календарик з кошеням. А рама глибока, потрійний збірки. Думаю: “О, кінець XIX століття може бути”.
Взяв каву, виходжу до пацанів і кажу, мовляв, там рамка доларів на 100 потягне. Скиньмось і викупимо. Зібрали 300 гривень. Заходжу, звертаюся до продавщиці: “Рамку не продасте?”А вона з таким величезним бланшем, невдоволено запитує: “Скільки даси за неї?”А я чомусь замість 300 кажу, що 30 гривень. І вона погоджується.
Я починаю її знімати та розумію, що малюнок кошеня не приклеєний. Повертаю, а там штемпеля”Берлін, 1902 рік”. Виходжу з шинку:”Все, пацани, копати не їдемо, бігом до оцінювача”. Ціну я тобі не назву, але, скажімо так, нам трьом добре вистачило.
Фото: Newsroom
Після цієї своєрідної екскурсії Володимир прощається і починає розкладати товар. Вже 11:20 і торгівля на барахолці в самому розпалі. По сусідству дівчина шукає сумку на німецький велосипед, трохи далі двоє чоловіків копаються в ящику зі старими монетами. На іншій стороні ряду наглядає цікаві артефакти директор музею дитинства, історик і колекціонер Валерій Лейко.
Не залишається без покупок і автор цієї статті, причому прогулянка з Володимиром, якого тут називають просто “дядя Вова”, призводить до істотного зниження цін. Наше спілкування з завсідником барахолки починалося зі слів “Хто впав на саме дно, тому вже нічого втрачати”. Мені здається, що він трохи лукавив і тут ще не втрачено головне – бажання залишатися людьми та можливість доторкнутися до історії Харкова.
Фото: Newsroom
Коментарі