Харків’янин Максим Кріпак став найтитулованішим спортсменом Паралімпіади в Токіо. На рахунку українця сім нагород: п’ять золотих медалей, а також нові світові рекорди. Про свої результати, прагнення та повсякденне життя плавець розповів журналісту Newsroom.
– Максим, перш за все, спасибі за всі емоції, які принесли ваші виступи. У цьому році ви стали найтитулованішим спортсменом Паралімпійських ігор. Що змінилося особисто для вас після такого успіху?
Давайте будемо чесними – поки я всього цього не усвідомлюю повністю. Я дуже радий своєму виступу. Поліпшив свої результати, що було моєю головною метою. Усвідомлення того, що вийшов дуже хороший виступ, не тільки для мене, а й для історії – ще немає.
Радий, але поглинути всі ці емоції – я ще не встиг (сміється. – Ред.). Поки що ні.
– Ви говорите, що вашою головною метою було перевершити власні досягнення. Я так розумію, мова про Паралімпіаду 2016 у Ріо. Ви планували виступити краще, ніж там?
Я хотів показати свій найкращий результат. Для кожного спортсмена, в першу чергу, важливо те, як він саморозвивається. Як росте результат, показники.
У Ріо вийшло п’ять золотих медалей і три срібла. Але по одному золоту і сріблу були командними, за естафети. В цей же раз у мене вийшло п’ять золотих нагород індивідуально, тобто вже на одну більше.
Максим Кріпак (другий зліва) під час виступу в Ріо-де-Жанейро у 2016 році. Фото: телеканал 112
– Ви вже брали участь у двох Паралімпіадах і на обох добивалися великих успіхів. Чи можна провести між ними паралель – десь було складніше?
– Скажімо так, в Ріо я був молодшим (на момент виступу Максиму був 21 рік. – Ред.). І, природно, там з емоціями було впоратися важче. Це були мої перші такі масштабні змагання, із заповненими трибунами та підтримкою …
– А хіба на чемпіонатах Європи не так?
– Там немає такої кількості людей і такої відповідальності. Паралімпіада проходить раз на чотири роки і зовсім інакше, ніж чемпіонати Європи або світу. Наведу приклад. В цьому році ми розуміли, що закінчується паралімпійський цикл. У нас був чемпіонат Європи, ми готувалися до нього, але не на 100%. Насамперед були націлені взяти результат на Паралімпіаді.
Фото: sport.ua
– Крім психологічного аспекту – Токіо й Ріо чимось відрізнялися?
Умовами проведення. Ми чудово розуміємо, що в Японії пандемія і тому Паралімпіаду провели дуже скромно, в порівнянні з Ріо. Були великі обмеження в плані пересування та транспорту.
– Буквально вчора спілкувалися з іншими спортсменами. Вони говорили, що фактично не бачили Токіо.
– Так. Автобус – село – басейн. Все, що ми бачили.
– А які взагалі були обмеження через коронавірус?
– Маску потрібно було носити всюди. За територію, природно, не може бути й кроку. І не можна збиратися “купкою”, тобто всією збірної.
Паралімпійська збірна України разом з президентом і його дружиною. Фото: ukranews.com
– А як тренуватися тоді?
– Ні, плавати, звичайно, можна було без маски, тут без питань (сміється. – Ред.). У басейні, поки ти розминаєшся – масочку, а перед стрибком у воду знімаєш її. Перед кожним запливом спілкуєшся з тренером теж у ній.
– Говорячи про Ріо, ви згадали, що було непросто впоратися з емоціями. А що було найскладнішим у Токіо?
– Напевно, переживання. Я розумів, скільки часу пройшло, скільки зусиль було витрачено. Скільки зусиль, емоцій і нервів витратив на мене тренер. Скільки бажання вклав. І я боявся не виправдати його працю.
Харків’янка завоювала “золото” Паралімпіади з настільного тенісу
– До речі, під час урочистої зустрічі після Паралімпіади, ви подякували Василю Георгійовичу (Василь Кеке – тренер чемпіонів Паралімпіад Максима Кріпака та Максима Веракси. – Ред.) І сказали, що ви “не найпростіший спортсмен”. Відкриєте секрет, що мали на увазі?
– Я людина емоційна під час тренувань. Не можу готуватися в максимально серйозній атмосфері. У мене є звичка або навіть захисна реакція – на складності я намагаюся реагувати гумором.
І ось на тренуванні, якщо мені намагаються щось серйозно пояснити, а я не пожартував або не сміявся, то … В деяких випадках я не так добре викладався, як виклався б на позитивній ноті.
Василь Кеке зі своїми вихованцями. Фото: ХОДА
– Оскільки вже торкнулися теми тренувань. Люди часто бачать тільки зовнішню сторону спортивного успіху – голи, медалі. А за ними зазвичай таїться щоденна важка праця. Як проходить звичайний день паралімпійського чемпіона Максима Кріпака?
– Спортивний режим – це спосіб життя. Крок вліво, крок вправо – у тебе їх не так багато. У будь-якому випадку, потрібно дотримуватися режиму харчування, режим сну.
– Дієта?
– Не зовсім так. Плавання дуже енерговитратний вид спорту. Тому там потрібно багато їсти. Багато тренуєшся – багато їси. Сказати, що я їм тільки правильне харчування – не зовсім правда (сміється. – Ред.).
Вживав спортивні добавки. Але, звичайно, тільки те, що дозволено. Можна в певні періоди.
– Тобто, якщо ви з’їсте, грубо кажучи, бургер – то це не відіб’ється на спортивній формі?
– Ні, абсолютно. Головне – це циферки. Калорії та білки.
Фото: pic.sport.ua
– Повертаючись до розпорядку дня. Ви вранці встали, вмилися і …?
– Ранкове тренування. За часом – залежить від періоду. Коли навантаження, то тренування може проходити й дві години, і 2:20 тільки у воді. Потім ще зал, робота з тренажерами. Є періоди, коли достатньо тренуватися 1,5 години.
Після тренування йдеш снідати або щільно обідати. Потім перерва на денний сон, відновитися. Потім вечірнє тренування, плюс-мінус дві-три години. Якщо залишилися після неї сили, можеш кудись вийти, якщо немає – відлежуєшся та засинаєш.
– Найчастіше, я так розумію, сил немає?
– І сил, і бажання немає кудись йти після тренувань.
Максим Кріпак. Фото: www.ua-football.com
– Я думаю, що можу говорити від імені багатьох харків’ян – ваші результати принесли найпозитивніші емоції. Чи відчували ви підтримку, перебуваючи в Токіо?
– Звісно. Дуже багато людей писали, вітали з медалями.
Хоча, чесно кажучи, за соцмережами в цей час я не стежив. Є певний настрій і в потрібний момент не хочеться емоційно перегоріти. Але повідомлення з привітаннями та побажаннями я читав і відповідав на них.
Президент нагородив стипендіями харківських паралімпійців та дітей з інвалідністю
– Уже визначилися з подальшими планами?
– Поки хочеться відпочити від води, чесно скажу (сміється. – Ред.). Потрібні тиша та спокій. А потім вже … Бачу, що є ще куди рости. Тому хочеться не зупинятися і поліпшити свої результати.
– Ваші колеги з паралімпійської збірної говорили, що потрібен приблизно місяць.
– Це все дуже індивідуально. Після Ріо мені вистачило трьох тижнів, щоб знову захотіти плавати. Зараз хочеться трохи більше відпочити.
Фото: UA Перший
– Ви говорите, що хочете розвиватися далі. З огляду на кількість нагород, з огляду на десять золотих медалей на двох Паралімпіадах – як знаходите для себе стимули?
– Я знайшов золоту середину, завдяки якій прагну поліпшити свої результати. Якщо я чогось хочу, то йду до цього. І навіть якщо досяг – то потім аналізую та знаходжу якісь свої помилки, шукаю, що можна зробити краще.
– Не дивлячись на кількість нагород?
– Ну срібло і бронза є? Є!
– Але ж бронза була в командній естафеті?
– Чисто теоретично, можна було ще краще виступити та тоді б, можливо, у всієї команди було б ще одне золото.
Фото: Сегодня
– Є такий стереотип, що спортсмени мало читають і не розбираються в чому-небудь, крім спорту. Але ви називаєте читання як одного з можливих “супутників” спортсмена. Чи багато вдається читати, враховуючи спосіб життя?
– Я дуже люблю читати. Але коли ти приходиш додому після тренування, відкриваєш статтю, книгу або вмикаєш аудіокнигу … в загальному, дуже швидко починають закриватися очі. Божевільно сильно хилить на сон.
– Улюблена книга Максима Кріпака?
– Такої немає. Справа настрою і стану. Сьогодні з’явилося бажання почитати про психологію, завтра – хочеться щось дізнатися про історію.
Харківські паралімпійці стали чемпіонами світу з плавання
– Якщо не завжди вистачає часу на книги, а тренування – досить виснажлива робота, то як же ви відволікаєтеся?
– Спілкування з друзями на зовсім інші теми. Намагаємося не говорити про спорт. Якщо комусь цікаво чи потрібно щось дізнатися, то я відповім. Але сам ніколи не починаю цю тему.
– Я думаю, з таким прагненням до перемоги, вас уже можна ставити в приклад молодим спортсменом. Хоча, нагадаю нашим читачам, Максиму 26 років. А що б ви побажали тим, хто піде по ваших стопах і буде займатися плаванням?
– Вірити у свою мрію. Це найголовніше. Якщо ви хочете чогось досягти, але трапилася якась пауза, результати не ростуть – це потрібно просто перетерпіти. Згодом все піде.
Коментарі