Микола Татевосян готується взяти участь у найбільш титулованому світовому турнірі, який організовує Арнольд Шварценеггер. Newsroom з’ясував, якою ціною даються йому перемоги, скільки часу йде на тренування і які цілі ставить перед собою спортсмен.
У 2014 році Микола отримав серйозну травму і відтоді пересувається в інвалідному кріслі. Чоловік вважає за краще не говорити про свою хворобу. Він активно займатися паверліфтингом і армрестлінгом і перемагає на світових чемпіонатах, завойовує “золото” на змаганнях в Україні та Європі.
Микола, розкажіть, чим ви займалися до того, як отримали травму?
Моє життя присвячене спорту. Я займався плаванням, боксом. Але найбільше приділяв увагу вільній боротьбі та віддав їй близько семи років.
Як ви прийшли в армрестлінг?
Це була смішна історія. У 2014 році, вже після травми, я приїхав на тренування в спортзал при поліклініці заводу ФЕД. Тоді мені дуже хотілося познайомитися з моїм нинішнім тренером. У якийсь момент він підійшов до мене першим, простягнув руку і сказав: “Майстер спорту міжнародного класу Вадим Красов”. Я у відповідь простягнув йому руку зі словами: “Микола Татевосян – майбутній чемпіон світу” (сміється. – Авт.). Він засміявся і запропонував піти за стіл, подивитися, на що я здатний. Так почався мій шлях в армрестлінгу.
У той момент у вас був хоч якийсь досвід в цьому виді спорту?
Я поняття не мав, що таке армрестлінг. Це можна порівняти з боєм професійного боксера з людиною, яка жодного разу в житті не одягала рукавички. Армрестлінг прирівнюється до єдиноборств і лише на перший погляд може здатися, що це простий вид спорту. Насправді існує понад 40 технік боротьби. Щоб оволодіти ними комусь може знадобитися не одне життя. Я завжди працюю другим номером. Тобто, в зв’язку з моїм захворюванням, я фізично не можу почати боротьбу першим. Технічно це відбувається так: суперник атакує, я ловлю його руку близько подушки, включаюсь в боротьбу і починаю звідти свою роботу. У мене порушена дрібна моторика, порушена координація та старту у мене немає взагалі.
Як складалася ваша спортивна кар’єра після перемоги у 2015 році на Чемпіонаті світу з армрестлінгу в Польщі?
Мені складно зараз пригадати всі свої перемоги. Можу лише сказати, що у мене вдома зберігається 11 кілограмів медалей зі всіляких чемпіонатів. У двох словах можу сказати так: 11 раз я ставав чемпіоном України, вісім разів брав Кубок Світу, кілька разів ставав чемпіоном Світу та Європи. У 2017 році у мене був найважчий чемпіонат Європи. Тоді я потрапив в найчисленнішу категорію спортсменів – вага 75 кілограмів. У їх числі були “ходячі” борці (сміється. – Авт.).
Шляхом яких ресурсів вам, людині, яка пересувається в інвалідному візку, вдається перемагати фізично здорових спортсменів?
Швидше за все, це характер. Річ у тому, що я борюся знизу. У якісь моменти біль стає настільки сильним, що рука стає ніби не моя. Мені доводиться стискувати зуби і утримувати противника. Найчастіше я здобував перемогу не тому що я фізично сильніший. Просто я готовий терпіти біль до останнього. А у моїх супротивників поріг болю набагато нижче і вони в якийсь момент здаються. До того ж я часто буваю на багатьох змаганнях, рідко пропускаю значущі. Топові спортсмени з повагою ставляться до того, що я роблю і при зустрічі вони діляться зі мною різними “фішками”.
Розкажіть, як ви тренуєтеся? Скільки часу і грошей витрачаєте на підготовку?
Я тренуюся п’ять разів на тиждень по кілька годин. Харчуватися мені доводиться збалансовано, тому на їжу я витрачаю в місяць не менше 15 000 гривень. Наприклад, в день на кілограм ваги мені необхідно отримувати 2-2,5 грама білка в чистому вигляді. Це, приблизно, півтора кілограма курки. На спортивне харчування я витрачаю не менше 3000 гривень. На жаль, не всі зали готові співпрацювати зі мною на безкоштовній основі. Іноді мені доводиться платити за можливість тренуватися. Завдяки моїм друзям з фітнес-центру Gym4fit зараз я можу користуватися залом безкоштовно на безлімітній основі, так само як і інші члени нашої команди. Але, на жаль, в Харкові є зали, які не дозволяють тренуватися спортсменам з інвалідністю. Навіть за гроші. Мені неодноразово доводилося чути на свою адресу: “Братик, ну ти ж розумієш, що якщо ти будеш ходити до нас, це буде некрасиво”. Я б не хотів називати ці клуби. Думаю, вони і так зрозуміють, про кого йдеться. Натомість, щоб дістатися до тренувального майданчика, мені часто доводиться витрачати чималі гроші. Наприклад, сюди я приїхав на соціальному таксі. Але, щоб дістатися на таксі, доведеться викласти 150 гривень за поїздку в одну сторону.
На ваш погляд, Харків стає доступнішим для маломобільних груп?
Ні. Досить приїхати в центр міста і побачити, що для людей, які пересуваються в інвалідних візках, не зроблено практично нічого. Подекуди в центрі міста, наприклад, в районі “Стекляшки”, поклали пологі бордюри. Але їх зробили так, що на візку туди не заїдеш. Всюди є стики. Щоб ви розуміли, перешкода розміром із сірникову коробку вже становить проблему для людей з інвалідністю. Я вже не кажу про заїзди в метрополітен, входи до установ і магазини. Багато де встановлені пандуси, але майже скрізь вони не відповідають нормам і здоровому глузду. Потрапити до себе додому я можу лише завдяки тому, що володію фізичною силою. Більшість маломобільних громадян не в змозі самостійно подолати крутизну пандусів. Я живу на шостому поверсі, і щоб проникнути в ліфт мені доводиться притримувати двері і буквально втискуватися в кабіну підйомника. Поки нам ще дуже далеко до європейського рівня в цьому відношенні.
З боку міської влади ви відчуваєте якусь підтримку?
Ні, абсолютно. І це разюче. У мене вдома, як я вже говорив, 11 кілограмів медалей. Будучи людиною з інвалідністю я є чемпіоном України, Європи та світу з паверліфтингу серед здорових спортсменів. Немає ніякої підтримки, навіть близько. Я втомився виглядати, як жебрак. Зараз я готуюся до чергового змагання, буду представляти нашу країну, підіймати наш прапор. При цьому мені доводиться звертатися за допомогою то до депутатів, то до бізнесменів, щоб допомогли хоч якоюсь копійкою. Є ще один парадоксальний момент. Для участі в чемпіонаті світу, який найближчим часом буде проходити за кордоном, на мене виділяють кошти з державного бюджету. Але оскільки я інвалід-візочник, мені потрібна людина для супроводу. На нього ніяких грошей не виділяють. Супроводжуючому доводиться оплачувати дорогу, винаймати житло і купувати їжу за свій рахунок. Це абсурд.
Що це будуть за змагання?
Їх буде два. 17 жовтня в Польщі відбудеться чемпіонат Європи з пауерліфтингу. Туди я їду за свій рахунок. Потім, 23 листопада, в Бухаресті (Румунія) беру участь в чемпіонаті світу з армреслінгу. Участь оплачує держава. У Польщі мені потрібно вичавити хоча б 100 кілограмів. Я буду виступати не в своїй дисципліні – жим від грудей. Після цього я маю право претендувати на ліцензію Arnold Classic. Це найтитулованіший світовий турнір, його організатор Арнольд Шварценеггер. Він буде проходити в США в березні наступного року. Там я маю намір виступити в трьох дисциплінах і буду змагатися зі здоровими спортсменами. Я їду показати, що я харківський хлопець і я можу. Щодо моєї участі в чемпіонаті світу в Бухаресті: якщо я там візьму два “срібла”, то згодом можу отримати звання “Заслужений майстер спорту України”.
Цього літа ви зробили стрибок з парашутом з висоти 3000 метрів. Ви хотіли щось довести собі? Або навколишнім?
Це була моя дитяча мрія. Я з дитинства мріяв про стрибок з парашутом. Коли потрапив в коляску ця мрія дуже різко загострилася. Останні роки два-три я цілеспрямовано шукав в Україні аеродром, де можна було б стрибнути. Знайшов його в Києві, але крім того, що це далеко, виявилося, що по грошах це було непросто. І ось якось друзі прислали мені електронною поштою з пропозицією зробити стрибок. До останнього моменту я не вірив, що це станеться. Коли мене привезли на аеродром в Коротичі, я зрозумів, що справа серйозна. Мені було трохи смішно, а трохи страшно. Всі парашутисти були в спеціальних комбінезонах і шоломах. Я був в шортах і футболці. Ще мені видали пластикові окуляри. І все. Я як білий горобець. Дуже добре пам’ятаю ту пригоду. Навіть не сам вихід з борта, а перші п’ять секунд польоту, наступний ривок – розкриття купола. Тоді мене дуже сильно труснуло і, не приховую, це було дуже хвилююче.
Тепер, коли мрія про стрибок з парашутом реалізована, вам є чого хотіти?
Так, мені б хотілося поплавати в океані з китами. Мені якось попалася на очі реклама туристичної поїздки. Суть така: ти подаєш документи і далі залишаєшся в повному невіданні, куди тебе везуть, де ти будеш жити. Але найголовніше – в кінці ти гарантовано опиняєшся в човні в океані і поблизу будуть кити. Тепер ця думка не виходить у мене з голови.
Всі фото взяті із архіва Миколи Татевосяна
Коментарі