Харків’янка з маленьким сином, вибираючись із міста, потрапила під кулеметний вогонь росіян і близько тижня жила у підвалі. Звідти їм довелося тікати до тимчасово окупованої громади області. Newsroom поспілкувався із сім’єю та з’ясував, як під обстрілами вони вибиралися на підконтрольну Україні територію.
Вранці 24 лютого Юлія Власенко із сином Ванею перебувала у своїй харківській квартирі у мікрорайоні “Сонячний”. Близько 04:30 дівчина прокинулася від гуркотів вибухів.
“Я не відразу зрозуміла, в чому річ. Вийшовши на балкон, жодних спалахів не побачила, проте гул долинав настільки сильний, що у вікнах тремтіли шибки. Чоловік у той період зі своїми батьками перебував у Куп’янському районі. Телефоном він спробував заспокоїти мене, сказавши, що звуки вибухів, напевно, пов’язані з навчаннями, але з голосу я зрозуміла, що він не вірить сказаному”.
Тим часом під вікнами багатоповерхівки припаркувалася пара цивільних автомобілів. З них вийшли чоловіки в українській військовій формі, до них назустріч із дому вибігли кілька жінок із сумками в руках. Усіх їх посадили в авто та спішно повезли. Шкільний чат у цей час розривався від повідомлень вчителів, які просили не відправляти дітей навчання.
“Ваня, це війна!”
“Мене охопила паніка. Я не розуміла, що мені робити, куди тікати? Де шукати бомбосховища? Чи відкрите воно? Інтуїція підказувала, що перебувати на вулиці надто небезпечно. У цей момент мені зателефонувала мама, яка з батьком перебувала у селі Рубіжне під Вовчанськом. Вона крізь сльози розповіла, що в них також чути вибухи. Прокинувся син Ваня. Я почала його поспіхом вмивати, одягатися, посадила снідати… Він поміж справою мене запитав: мамо, ми до школи запізнюємося? І мені довелося сказати правду: ні, Ваня, це війна. На той момент я не розуміла, що відбувається, куди летять снаряди, залишатися в місті чи їхати до села до батьків, чи надовго все це? Просто хотілося бути з кимось ще, бо удвох із дитиною — страшно. Зателефонував чоловік і сказав, що не зможе до нас дістатися, бо у напрямку від Чугуєва до Харкова російські військові розстрілюють усе, що рухається. Пізніше ми дізналися, що цей шлях назвали “дорогою смерті”.
Перша ніч у підвалі
Послухавшись поради чоловіка, Юля з сином і братом вирушила у сховище під приватним будинком його знайомих. Виявилося, що це невеликий підвал площею два на два квадратні метри, в якому вже розмістилися семеро людей.
“Там було дуже холодно й сиро, на підлозі та на стінах росла пліснява. Хтось дав мені шматок пінопласту і ми сіли буквально пліч-о-пліч — місця більше не залишилося. Напевно, через те, що я опинилася серед людей, мені стало трохи спокійніше. Навіть попри жахливі умови. Ніч проти 25 лютого в нашому районі була тихою, але я не зімкнула очей ні на хвилину. Син спав у мене на руках. Просидівши до ранку в тиші, ми подумали, що на цьому бойові дії закінчилися — у підвалі не було ні телефонного зв’язку, ні інтернету, і доступу до новин у нас теж не було. Через вогкість і холод Ваня до ранку почав сильно кашляти і ми вирішили повернутися додому. Об 11:00 знову почалися обстріли й ілюзія затишшя розвіялася”.
Подолавши паніку, Юлія поспіхом і майже навмання зібрала речі, документи, ліки та деякі продукти. Порадившись із братом, дівчина вирішила вирушити до метро. Дорогою до підземки їй зателефонувала мама і повідомила, що у Харкові перебуває її знайомий, який зможе відвезти їх до села. На той момент ні Юлія, ні її брат не здогадувалися, що Вовчанський напрямок практично захоплений російськими військовими.
“Я не мала можливості розібратися в ситуації, що склалася, не розуміла, чи йде наступ, звідки ведуться обстріли, з чого по нас б’ють. Мама тоді сказала: у селі зранку тихо, техніки немає, російських військових не видно. Тоді це був вирішальний аргумент”.
“Бачила, як танк заривається в землю”
Проїхавши через увесь Харків і покружлявши Салтівкою у пошуках хліба та цигарок “про запас”, автомобіль, у якому перебували Юля з сином і братом, зупинився біля блокпоста на окружній дорозі. Військовослужбовець ЗСУ не дозволив їхати у бік Вовчанська, пояснивши, що за кілька кілометрів від Харкова йдуть запеклі бої.
“Мені було дуже страшно. У вікно я бачила, як на узбіччі, недалеко від нас, заривається в землю танк… Ми втратили багато часу, поки їхали містом, а тепер зупинилися біля АЗС і стали мішенню для ворожих снарядів. За кілька хвилин я побачила карету швидкої допомоги, яка мчала з міста у бік Вовчанська. На блок-посту авто також зупинили, військовий щось сказав водієві, той швидко розвернувся та поїхав назад. Тоді я подумала: якщо «швидку» не пропустили, то у нас проїхати шансів немає. Я попросила водія відвезти мене та висадити у 602-мікрорайоні — хотіла повернутися з сином додому, але брат умовив ще трохи почекати. Благо, Ваня тихенько лежав у мене на руках і не вередував. За кілька хвилин ми знову під’їхали до блокпосту. Військовий крізь скло оглянув салон, побачив мене із сином, ще раз попередив, що рухатися у напрямку Вовчанська дуже небезпечно, але потім махнув рукою та пропустив нас”.
“Закривала собою сина”
Діставшись Кутузівки, водій легковика помітив попереду військову техніку і зупинився.
“Я знову почала вмовляти розвернутися та відвезти нас до міста. А водій заявив, що “нам треба їхати лише вперед”. За кілька хвилин ми побачили колону цивільних машин, яка рухалася з боку Харкова у попутному напрямку і ми пристроїлися у її хвіст. Проїхавши кілометрів зо два, ми помітили БТР, який перекрив проїжджу частину. На узбіччі стояли розстріляні пасажирський автобус та фура. Колона, в якій ми рухалися, почала хаотично розвертатися та їхати назад, а наша машина продовжувала мчати. Я почала кричати, щоб мене випустили з салону, але водій не слухав мене, він твердив: “У мене одна дорога – вперед!”. За хвилину наше авто залишилося одне на трасі. Ми зупинились. Схопивши сина та речі, я вискочила з салону і, не озираючись, побігла назад у бік Кутузівки. Брат пішов з нами, забрав у мене сумки та рюкзаки. У цей момент розпочався обстріл. За десятки метрів від нас лунали вибухи. Земля, посипана снігом, піднімалася вгору. Ваня біг попереду, я — останньою. З обох боків дороги — поля, сховатися не було де. Це був шок, змішаний із заціпенінням. Пробігши метрів 500, я почула автоматну чергу і в ту ж мить під моїми ногами заблищали іскри. Я почала кричати Вані, щоб він спустився у кювет, а сама намагалася прикривати його собою. Ми не зупинялися. Просто бігли щосили. Наступної секунди повз нас промчала машина нашого знайомого з розбитим заднім склом”.
Пробігши кілька сотень метрів, Юля із сином та братом побачили на проїжджій частині незнайомий легковий автомобіль. Власник машини стояв на асфальті і розглядав вирву від російського снаряда.
“Мій син, помітивши людей, почав із надривом кричати: “Заберіть нас, будь ласка… Я віддам вам усі гроші…”. У мене досі мурашки по шкірі від цього крику. Чоловік побачив нас, сів у авто, розвернувся й поїхав геть. Крізь вікна я бачила, що вони мали місця в салоні. Напевно, це були найважчі хвилини — йти під час обстрілу по полю буквально під Богом… Коли ніщо більше не прикриває”.
У Кутузівці Юлі із сином та братом вказали дорогу до дитячого садка, де було бомбосховище.
“Лише дійшовши до укриття, я змогла видихнути. Підвал був досить великий, з кількома нішами. Помітно, що його облаштовували нашвидкуруч. Усередині стояли дитячі ліжечка, стільці, лавки, був рукомийник. На пил та легку антисанітарію ніхто не звертав уваги. Деякі кімнати були завішані тканиною, за ними шуміли діти. Дорослі розташувалися в коридорах, на сходах, хтось пішов углиб підвалу, хтось курив зверху біля входу. Загалом у притулку перебували близько 150-200 осіб. За хвилину до нас підійшла жінка, почала розпитувати, чи не поранені ми, чи все гаразд з дитиною. Потім принесла гарячий суп”.
Наступного дня, 26 лютого, до підвалу прийшов один із місцевих фермерів-підприємців. Пізніше з’ясувалося, що це був Віктор Звєрєв – співвласник групи компаній “Агромол”, яка мала велику ферму в Кутузівці. Він повідомив, що село перебуває на лінії бойових дій. Попросив прибрати меблі з проходу, зняти всі скляні двері, принести з медпункту ліки. Пізніше чоловік неодноразово привозив та роздавав деякі продукти — хліб, м’ясо корів, які загинули під час обстрілів ферми, молоко та сирки для дітей.
“Місцеві, дізнавшись нашу історію, поставилися до нас дуже добре, по-людськи. Я навіть не чекала на це. Ми помічали деякі конфлікти між мешканцями підвалу — хтось йшов додому, міг прийняти душ, приготувати їжу та пообідати, потім повертався та отримував продукти у сховищі У деяких це викликало негатив. Нам же піти не було куди і все це розуміли”.
В один із останніх днів лютого у Кутузівці був приліт. Російський снаряд розірвався біля однієї зі стінок підвалу. Кілька чоловіків засипало штукатуркою. На той раз обійшлося, будівля витримала. Однак у стіні, що була ближчою до місця вибуху, утворився зазор — крізь щілину можна було побачити вулицю.
“Ми зрозуміли, що наше укриття – небезпечне. Якби снаряд упав трохи ближче, ми всі опинилися б під завалами. Після обстрілу чоловіки розібрали частину стіни, у такий спосіб обладнавши запасний вихід із будівлі. Ще ми зрозуміли, що незадовго до удару багато хто виходив надвір, зателефонувати рідним. Очевидно, велике скупчення мобільних телефонів в одному місці запеленгували росіяни. Після цього один із місцевих волонтерів наказав усім вимкнути телефони та на якийсь час забути про дзвінки”.
“З білим прапором за підгузками”
Протягом наступного тижня довкола Кутузівки лунали бої. Незважаючи на обстріл, життя тривало — люди готували їжу, кип’ятили вдома воду і приносили у притулок чай, ділилися теплом. Серед тих, хто ховався під будинком дитячого садка, була пара з восьмимісячною дитиною.
“Одного дня молодий батько, “озброївшись” білим прапором, пішов пішки до Харкова за підгузками для малюка. Вийшовши близько 06:00, він ближче до вечора повернувся неушкодженим із пачкою памперсів. Так само пішки за ліками для онуки до обласного центру ходили дві жінки. На блокпосту біля окружної українські військові перевірили у них документи й пропустили до міста та назад. Третього березня один із малюків мав День народження. Це було найдобріше і, мабуть, найсумніше свято, яке я бачила. Хтось подарував дівчинці дві гелієві кулі, а хтось — в’язані шкарпетки. Завдяки дитячій радості ненадовго всім стало трохи світліше на душі”.
“Батьки постаріли за два тижні”
На восьмий день “блокади” з Рубіжного до Кутузівки приїхав рідний дядько Юлі. Виявилося, що чоловік із початку березня намагався прорватися до них, щоб відвезти до села до батьків.
“Ми з Ванею зайняли місця на задньому сидінні машини, син лежав у мене на колінах. Проїжджаючи те місце, де нам перекрив дорогу російський БТР, я на секунду уявила, що знаходжусь у фільмі про війну… Але тут же в голові застукала думка: це все не кіно, це реальність: по обидва боки траси стояли розстріляні та спалені військові машини, понівечені танки, вантажівки, бензовози, поряд з ними — знищені цивільні автомобілі та трупи на асфальті.
Десь за годину ми дісталися додому. Коли батьки вийшли нас зустрічати, перше, про що я подумала: “як сильно постаріли мама й тато, хоча ми не бачилися лише два тижні”.
Незважаючи на окупацію, на початку березня у селі Рубіжне було відносно тихо. Вибухи долинали здалеку, російських військових у населеному пункті теж не було. Місцеві крамниці вже не працювали. У село кілька разів привозили гуманітарну допомогу — муку, крупи, олію, хліб, іноді м’ясо та молочку. Більшість місцевих виживали завдяки власним запасам та господарству.
“Велетні грають у теніс”
“Відмившись і відігрівшись у батьківському будинку, першої ночі заснути я не змогла. У голові пульсувала думка: чи витримає дім “приліт”, куди бігти у разі обстрілу, які брати речі з собою, чи встигну я схопити сина і знайти вихід? З’явився страх відкритого простору — весь час хотілося притиснутись до стіни, сховатись. Цей страх переслідував мене щодня. І небезпідставно — буквально за кілька тижнів почалися масовані обстріли Старого Салтова, який був трохи осторонь. Важко визначити, звідки завдавалися удари, але гуркіт стояв такий, що закладало вуха. Особливо гучно було ночами. Я відчувала, як тремтять стіни будинку і вібрують шибки у вікнах. Якось, почувши гуркіт вибухів, Ваня жартома запитав мене: “Мамо, це велетні грають у теніс?”.
“Через 10 хвилин колону розстріляли”
Страх знову опинитися між двома вогнями з кожним днем посилювався і Юля почала вмовляти рідних виїхати з Рубіжного. Брат підтримав, а от батько відмовився залишати будинок. Мама Юлі не наважилася їхати без чоловіка.
“Одного дня я пішла в гості до дядька, який жив по сусідству. Ми колегіально вирішили виїхати з Рубіжного у спокійніше місце. Чіткого плану не було, тож спочатку хотіли прорватися до Харкова. Рано-вранці 4 травня на трьох машинах ми висунулися з Рубіжного. Доїхавши до Старого Салтова, зустріли українських військових на блокпості, які почали перевіряти документи. У цей момент за спиною, за кількасот метрів, ми почули сильні вибухи та автоматні черги. Не уявляю, що мама відчувала, чуючи обстріл там, де на її думку мали перебувати ми. Військові швидко повернули паспорти і почали кричати, щоб ми скоріше проїжджали, а самі сховалися в укритті. Постріли продовжували лунати за спинами”.
Того ранку слідом за машинами, в яких їхала Юля з рідними, з різницею в кілька хвилин із Вовчанська йшла колона з 15 цивільних автомобілів. Усі вони потрапили під кулеметний вогонь російських окупантів. Пізніше на узбіччі між Старим Салтовом та Верхнім Салтовом правоохоронці виявили шість розстріляних автомобілів та чотири обгорілі тіла.
“Тоді ми не розуміли, що сталося. Через деякий час я дізналася, що в тій колоні загинула наша односельчанка, а її син пішки тікав з-під обстрілу. Тільки за кілька годин я змогла повідомити мамі, що ми живі”.
“Розучилася будувати плани”
Проїхавши Харків, Юля із родичами транзитом вирушила до Полтавської області. Нині вона з батьками мешкає в одному із сіл Кременчуцького району. У середині червня її маму й тата з іншими жителями села евакуювали волонтери. Зараз у Рубіжному тривають запеклі бої із російськими окупантами.
“Я рада, що мені з сином та моїм рідним вдалося вибратися з пекла. Так, все довелося полишити — будинок, роботу, майно, господарство, колишнє життя. Все це другорядне, головне, що ми живі. Місцеві люди дуже допомогли нашій родині, спочатку забезпечили всім необхідним: надали будинок, деяку побутову техніку, продукти, речі, ліки… Буквально все, що необхідно для життя. Я дуже вдячна кременчужанам та мешканцям громади, в якій ми зупинилися. Мій брат повернувся працювати до Харкова. Мама теж не сидить вдома — тут їй запропонували місце в одному із сільгосппідприємств. Батько господарює по дому і допомагає мені з дитиною. Повертатися до рідного Харкова я поки що не наважуюсь, місто постійно обстрілюють і не впевнена, що зможу винести цю напругу та якось пристосуватися до життя під вогнем. Незабаром зима і зараз ми займаємося утепленням будинку, в якому живемо. До повномасштабної війни я мала мету, я працювала, вчилася, виховувала сина… Зараз у мене немає планів, я розучилася їх будувати. Але незважаючи ні на що, я продовжую вірити… Вірити в те, що наша країна переможе, настане мир і ми повернемося додому”.
*На прохання Юлії, редакція не публікує особисті фото родини.
