25 українська антарктична експедиція видалася найбільш непростою за всю історію національних полярних досліджень. На частку її учасників випало чимало випробувань. Відправка на станцію “Академік Вернадський” збіглася з початком пандемії та карантинних обмежень. Перекидання дослідників з Києва на острів Галіндез Аргентинського архіпелагу затрималося майже на місяць. Не обійшлося і без втрат. Але про все за порядком.
Перша харків’янка та єдина жінка
Спочатку на станцію вирушили 12 осіб – 10 чоловіків і дві жінки. Однак через особисті обставини біолог Євгенія Прекрасна з Києва відмовилася від зимівлі та повернулася в Україну разом з членами 24 експедиції. Так, харків’янка, провідний інженер-дослідник Радіоастрономічного інституту НАН України Ганна Соїна стала єдиною жінкою в складі групи.
Фізик з Харкова очолив команду українських полярників
“З юності я мріяла про подорожі, зачитувалася книгами про підкорювачів полюсів і коли випала нагода побувати в Антарктиді – не роздумуючи подала заявку на участь в експедиції. Моє рішення підтримали в інституті, батьки також були не проти наміру на рік змінити харківську прописку на антарктичну”, – розповідає Анна.
Перед відправкою дівчина пройшла ретельну теоретичну підготовку, жорсткий фізичний відбір і тестування на психологічну сумісність з іншими членами групи.
Труднощі на шляху до станції
“В середині березня, ввечері, мені подзвонив керівник експедиції та сказав, що потрібно терміново збиратися в дорогу. Через карантин старт перенесли на кілька тижнів раніше. Вже на наступний день я докупила потрібні речі. З собою я везла одяг, взуття, ліки, деякі продукти, також взяла шеврон від військової форми брата, прапор і кілька вишиванок. Книги довелося залишити, оскільки вони виявилися занадто важкими. Кожен учасник тягнув на собі досить великий вантаж – особисті речі, деяку апаратуру, гостинці для колег – полярників. Всього нам дозволили взяти до 40 кілограмів багажу. Потім ліміт зменшили до 30. Основною екіпіровкою та запасом провіанту забезпечував Національний науковий антарктичний центр”, – розповідає Анна.
Харківські вчені в Антарктиці зафіксували унікальне природне явище
За словами дівчини, шлях до “Академіка Вернадського” зайняв трохи понад місяць. По прильоту з Києва в Стамбул, звідки група повинна була відправитися в Колумбію, а потім в Чилі, полярників чекав “сюрприз”.
“Буквально перед нашим носом двері терміналу закрили. Нам оголосили, що вилетіти можуть тільки громадяни Колумбії, для інших туристів цей маршрут закритий через карантин. В результаті ми два дні жили на території аеропорту в очікуванні потрібного рейса, потім нас поселили в готель. вилетіти так і не вдалося, тому ми повернулися до Києва, де чекали відправки ще близько двох тижнів”, – розповідає Анна.
Завдяки старанням українських дипломатів полярники змогли вилетіти в Катар, звідти в бразильське Сан-Паулу та 30 березня гурт дістався до чилійського міста Пунта-Аренас. Після двотижневої обсервації члени експедиції зійшли на корабель, який через шість днів доставив їх до острова Галіндез.
Зустріч з Антарктидою
“Я досить погано пригадую перше враження від узбережжя Антарктики. Але точно не була розчарована. Перехід через протоку Дрейка видався напрочуд спокійним, хоча там постійно гримлять шторми. Напевно, це була компенсація за всі негаразди, які ми випробували по шляху. Ступивши на сушу, я відчула, що моє взуття дуже слизьке та подумала: “Як же я буду тут пересуватися?”
Харківський альпініст у Південній Америці встановив рекорд Гіннеса
Перезмінка тривала чотири дні. Весь цей час Анна продовжувала активно осягати метеорологію та озонометрію, адаптувалася до нових умов життя. 24 квітня новоприбулі члени експедиції залишилися на “Академіку Вернадському” одні та повністю занурилися в роботу.
“Вимірювання рівня озону в атмосфері було моїм основним завданням. Як відомо, над Антарктидою знаходиться озонова діра та кожну експедицію фахівці фіксують динаміку її зростання або зменшення. Ці дослідження вкрай важливі, оскільки розрив озонового шару може завдати величезної шкоди людству та природі”, – ділиться Соїна.
За словами дівчини, в залежності від інтенсивності сонячного світла їй доводилося проводити в день від п’яти до шістдесяти тестів. Кожен з них триває не більше декількох хвилин. В інший час вона займалася науковою роботою та нарівні з чоловіками несла тижневі нічні або денні чергування, чистила сніг, займалася прибиранням загальних приміщень.
Харківські альпіністи підкорили найвищу гору Альп
“Для мене, єдиної жінки в колективі, ніяких попусків передбачено не було. При цьому всі постійно прагнули полегшити один одному життя. Наприклад, іноді мені випадало чергувати з 00:00 до 08:00, а після потрібно було весь день виконувати свої прямі обов’язки. Нерідко колеги змінювали мене за кілька годин до кінця зміни, щоб дати можливість відпочити та поспати. Атмосфера в колективі була дружньою та дуже позитивною”, – розповідає харків’янка.
Не вистачало овочів, кави та парфумів
За словами дівчини, з постачанням на станції був повний порядок. Продуктів вистачало з надлишком. Була можливість харчуватися, практично ні в чому собі не відмовляючи. Єдина складність виникла зі свіжими огірками, помідорами, яйцями та кавою, це просто забули купити в достатній кількості. Але на допомогу прийшли американські колеги. Під час одного з дружніх візитів вони привезли українцям кілька банок розчинного напою, а також деякі косметичні приналежності.
“Я настільки звикла пити сублімовану каву, що досі не можу змусити себе перейти на натуральну. Ще на станції є традиція залишати подарунки в спеціальній скрині для подальших експедицій. Туди зазвичай кладуть сигарети, хороший алкоголь, різну смакоту та цікавинки. Так вийшло, що з собою на станцію я взяла невеликий флакон духів і вони закінчилися. А взяти нові було ніде. Шкода, що ніхто не здогадався залишити там духи. Ось парфуму мені не вистачало теж”, – з іронією згадує Анна.
Загибель учасника
8 травня сталася трагедія. В той день одного з учасників експедиції, 36-річного кухаря Василя Омеляновича, знайшли мертвим на території станції. За інформацією Національного центру антарктичних досліджень, чоловік наклав на себе руки. Ця подія стала шоком для всіх членів команди. За фактом загибелі учасника експедиції поліція проводить розслідування. За попередньою інформацією, причиною суїциду стали проблеми в особистому житті Омеляновича.
“Я знав Васю близько десяти років. Ми зимували з ним на станції і в 16 і у 20 експедиціях. Він був дуже сильною, світлою та відкритою людиною. Ніхто не міг подумати, що він на це зважиться … Чи зробить такий вибір. Команда дуже важко перенесла втрату. Психологічно стало трохи легше, коли тіло зі станції передали американському судну для транспортування в Україну. Це сталося, якщо я не помиляюся, 18 червня”, – розповідає харків’янин, ще один учасник 25 антарктичної експедиції, механік Юрій Лишенко.
У НАНЦ розглядали варіант екстреного відрядження на станцію кухаря-дублера, але через карантин зробити це не вдалося. Після трагедії обов’язки кухаря розподілили між собою всі члени команди. Вирішили готувати їжу по черзі, заступаючи на камбуз на тиждень. Першою зголосилася Анна Соїна.
Харківський альпініст вдруге за 35 років підкорив найвищу точку Паміру
“Неможливо передати словами, що ми переживали в той період. Але потрібно було жити та працювати далі. Ми як могли підтримували один одного, нам також надавали допомогу з Центру”, – згадує Анна.
Екватор зими
Атмосфера напруги стала потроху переходити в робоче русло в районі Midwinter – екватора зими, який припадає на 21 липня. За традицією, всі полярники в цей день повинні зайти в крижану воду та зануритися. Захворіти ніхто не боявся, адже на острові Галіндез практично стерильне навколишнє середовище.
Там немає ні бактерій, ні вірусів. Єдине, чим ризикували співробітники “Академіка Вернадського” – отримати переохолодження. Крім Midwinter, полярники за традицією збираються щосуботи разом за одним столом для святкової вечері. Чоловіки обов’язково одягають краватки.
“Цей кумедний звичай перейшов до нас від британських колег. Потрібно віддати належне, “вечері при краватках” добре допомагає та зайвий раз нагадує, що ми – цивілізовані люди”, – розповідає Юрій Лишенко.
За його словами, після вечері всі члени експедиції прибирають камбуз, а потім відправляються в бар, де можна пограти в більярд, теніс, шахи або просто поспілкуватися на абстрактні теми.
Антарктида не відпускає
“Кожному члену експедиції на тиждень виділяють близько 500 мегабайтів інтернету. Це небагато, але для спілкування з домом – цілком достатньо. Загалом всі користуються мессенджерами. За потреби можна зателефонувати за допомогою супутникового телефону, вартість хвилини розмови становить приблизно $1,5. Наскільки я знаю, під час 26 експедиції на “Академіку Вернадському” планують встановити “тарілку” та полярники будуть зі швидким інтернетом. Загалом, мої рідні спокійно перенесли рік розлуки”, – розповідає Анна.
З розумінням до річного перебування на роботі поставилися і в родині Юрія Лишенка. Це була його третя за рахунком зимівля на станції “Академік Вернадський”.
За інформацією Національного антарктичного наукового центру, до середини осені 2020 року полярники отримували 720 гривень на добу. З жовтня минулого року дослідникам і технічному персоналу підняли зарплату до 1800 гривень на добу. Таким чином, за місяць співробітник експедиції може заробити 54 тисячі гривень. Як зазначив директор НАНЦ Євген Дикий, оплату праці для співробітників станції “Академік Вернадський” підвищили вперше за 20 років.
“За всі три експедиції я ні разу не зустрів людину, яка пішла б туди заради грошей. Це складно пояснити. Антарктида не відпускає. І робить кожну людини кращою, сильнішою. Не тільки в фізичному сенсі, а й у моральному. Чи піду я туди? Мені складно відповісти, бо не все залежить від мене. До цього, повертаючись додому, говорив собі: це був останній раз. Але проходить час і знову тягне в експедицію”, – ділиться Юрій Лишенко.
За словами Анни Соїної, її в Антарктиді зачарували заходи та світанки, які неможливо забути або побачити де-небудь ще. Разом з тим, дівчина зазначає, що експедиція на станцію – це рік життя.
“Важко рік не бачити рідних і близьких, бути далеко від дому … Зараз розумію, що це дуже непросто. Водночас по поверненню я дуже сумую за нашою командою. Ми стали майже рідними. І все ж, якби мені запропонували вирушити на станцію ще раз, я б гарненько подумала. А якби у мене була своя сім’я, точно б не поїхала. Не змогла б залишити їх”, – з посмішкою зазначила Анна.
Коментарі