Якщо Ви на інвалідному візку і захочете отримати права на водіння електроколяскою, скутером чи автомобілем – будьте готові здавати кров на вулиці, бо до наркодиспансеру неможливо заїхати. Там всюди сходинки.
Також будьте готові проходити комісію психіатра і розмовляти із лікарем на вулиці, здаючи психологічний тест десь хвилин 20. Бо також, нажаль, лікарні Харкова не готові бачити людей на інвалідних візках. Нас і досі не існує.
А потім ще треба всю медкомісію в поліклініці пройти і зібрати документи для транспортної МСЕК.
Я пройшла всі ці сім кіл ада, доказуючи, що я не псіх і не наркоман, що я можу керувати електровізком. На це пішов рік мого життя, а потім ще один рік я чекала отримання електроколяски.
Чи було воно того варте? Так! Бо за свій кошт з пенсії по інвалідності я ніколи б сама не змогла б купити електроколяску.
Чи стала я вільною? Ні, бо Харків і досі лишається оточений нездоланними бар’єрами сходинок, високих бордюрів та громадським транспортом, в який неможливо заїхати на колясці. А ще в під’їзд мого будинку неможливо самостійно заїхати, бо домофонні двері не відчиняються.
Тож я маю права і електровізок, але і досі не маю свободи.
Коментарі