До війни харків’янка Лілія Декос вела блог про мандрівки та мріяла разом з чоловіком здійснити навколосвітню подорож на парусній яхті. Але з 24 лютого жінка стала волонтером — і тепер прямо з борту власного судна збирає кошти для ЗСУ та постраждалих від війни мешканців Харкова. Про це вона розповіла в інтерв’ю Newsroom.
— Доброго дня, пані Ліліє! Розкажіть трохи про себе — чим ви займалися до війни та як, власне, опинилися так далеко від Харкова?
— Я тут народилася та навчалася у ХНУ імені Каразіна за спеціальністю “перекладач французької та англійської мови”. Згодом, у 22 роки, я поїхала у Фінляндію здобувати другу вищу освіту. Там моя спеціальність називалася “Business administration”.
Так вийшло, що в Україну я не повернулася. Під час навчання я на півроку поїхала за обміном у Чилі. І там, у Південній Америці, я познайомилася зі своїм чоловіком Хосе.
В нас двоє дітей — дівчата п’яти та семи років Лія та Ксенія. Більшу частину життя ми подорожуємо. Мабуть, виникає питання, на які гроші ми живемо? (Сміється). По-перше, в Америці є дім мого чоловіка, який ми здаємо в оренду. По-друге, в нього був успішний бізнес, який він продав, а гроші зараз інвестує. Ще інколи ми знаходимо цікаві роботи: наприклад, були гідами в Лапландії та продавали новорічні ялинки в Нью-Йорку. Також я працювала з американським travel-журналом і писала для них статті.
Два роки тому ми купили парусну яхту. Всі думають, що яхта обійдеться в мільйони, але це не так — наша коштує дешевше за деякі машини. Їй 40 років, проте вона в непоганому стані. Сім місяців тому ми з чоловіком та дітьми переїхали жити на нашу невеличку яхту. А в Україні залишилися мої батьки.
— На четвертий місяць ми, в певному сенсі, “звикли” до війни. Але багато людей з точністю до хвилини пам’ятають перший день — 24 лютого. Чим в цей час займалися ви та як дізналися про початок російського вторгнення в Україну?
— В нас була мрія — обійти на цій яхті нашу Землю. Найближчі два роки після переїзду ми планували ходити під парусом по Карибському морю, а згодом — побувати у Полінезії.
На той момент ми були на Багамських островах. Вночі мене розбудив чоловік, бо він побачив новини: “Ліля, прокидайся, почалась війна”. Я подзвонила батькам і так ми все дізналися, буквально в перші півгодини.
— Як реагували на війну ваші близькі? Чи встигли вони евакуюватися з небезпечних зон?
— Коли Росія збирала свої війська на кордонах, то ми розуміли — є можливість початку повномасштабної війни. Але ніхто в це не вірив.
Я кожного дня розмовляла зі своїми батьками, благала їх поїхати на Західну Україну. Щоб у разі початку війни вони могли поїхати до Польщі, а там би ми їх забрали та перевезли до Іспанії, громадянство якої є в мого чоловіка.
Ще в першу ніч я спитала в мами, чи поїхали вони? Але спочатку, мабуть, вони не вірили, що будуть стріляти по багатоповерхівкам. Потім виникла проблема з машиною, яка зламалася. І лише на сьомий день війни їм вдалося виїхати з Харкова.
Вони жили біля станції метро “Героїв Праці”. Коли в сусідній будинок влучила ракета, батьки зрозуміли, що це все дуже серйозно.
Тоді вони сіли у поламану машину й потроху дісталися до Дніпра. Там авто відремонтували і тоді вже вони поїхали на Західну Україну, де знайшли прихисток поблизу Чернівців.
— А чи відомо зараз, що з їхнім власним будинком?
— В нас тільки вікна повилітали. Наш будинок стоїть. В ньому, здається, 12 під’їздів і тільки частина пошкоджена.
Але багато ракет потрапили в сусідні будинки. Там вікна повилітали, пару під’їздів вигоріли. Втім, нам трошки пощастило на “Героїв Праці”, на Північній Салтівці все набагато гірше.
— Далі, наскільки я розумію, до вас почали звертатися знайомі з різних країн?
— З перших днів війни нам почали писати друзі. Питали, як мої батьки, як можна допомогти. Пропонували не лише кошти, а й житло для них. Товариш зі Швейцарії писав, що може приїхати на кордон та забрати моїх батьків.
Нам фінансова допомога не була потрібна — ми були в змозі допомогти виїхати моїм батькам. Але я зрозуміла: якщо в людей є бажання допомогти, то чому не дати їм таку можливість?
Тоді я написала пост у Facebook і запропонувала бажаючим переказувати гроші на мій PayPal. А я, в свою чергу, перераховувала їх в Україну, тим, кому потрібно. І люди почали переказувати гроші: хто 20 доларів, хто 100, хто 200.
Мені писали люди з Фінляндії, де я навчалася багато років тому. Це були фіни, з якими я навіть не спілкувалася п’ять чи шість років. Ми не спілкувалися, але вони за нас хвилювалися! Литовці писали, естонці, багато моїх друзів з Польщі та з Америки. І дуже-дуже багато українців, які живуть за кордоном. Бо всі розуміли, який це жах.
— І ці отримані гроші ви вирішили направити на допомогу харків’янам?
— Я не очікувала такого і в перші дні навіть не знала, кому робити перекази. Допомагала спочатку знайомим, хто бажав виїхати, але не мав грошей.
Потім я побачила, що мої друзі в Харкові стали волонтерами. Їхня організація називається “Вільний Харків”. Вони на той час доставляли людям воду, їжу, медикаменти. Коли я це побачила — то почала надсилати гроші їм.
Також я допомагала іншим своїм друзям з Києва, які збирали на дрони для ЗСУ. Взагалі, дуже багато моїх друзів та знайомих почали волонтерити — з Харкова, Дніпра, Миколаєва. Війна об’єднала українців.
Перший місяць я була сама, а потім мені написала моя подруга з США, яка є спадкоємицею українських мігрантів у четвертому поколінні. Вона також збирала гроші через свій Facebook та Instagram. І якось по телефону Мішель запропонувала: “А давай створимо свій веб-сайт?”
— З цього й почалася ваша волонтерська організація?
— Ми отримали змогу показати — на що саме витрачаємо гроші, скільки отримали та кому надіслали. Щоб люди бачили, що ми нічого не залишаємо собі.
Потім ще одна наша подруга написала, трохи пізніше ще одна…Ми вирішили, що в нас є змога створити некомерційну благодійну організацію та вийти на інший рівень донатів.
Ми ще не пройшли всі офіційні стадії. Це дуже великий процес, дуже тяжкий. Багато різних форм треба заповнити. Ми реєструємо нашу організацію BE Together Today в штаті Делавер (до речі, саме від цього штату Джо Байден 36 років обирався сенатором. — Прим.ред).
Але ми вже офіційно можемо приймати донати, як від людей, так і від організацій. До речі, в Америці дуже вигідно донатити благодійність — бо це списується при сплаті податків.
— За якими напрямками ви та ваші друзі зараз займаєтесь волонтерством?
— У нас три фокуси: гуманітарна допомога (Харків, Дніпро, Миколаїв), допомога тваринам (Київ) та допомога ЗСУ.
У першому з них в нас є волонтери на місцях, яких ми донатимо. Наприклад, “Вільний Харків”, який я вже згадувала. Це продуктові набори, ліки, зараз хлопці купують підгузки та дитяче харчування. Також вони почали закуповувати майно та їжу для ЗСУ. Тваринам допомагають двоє дівчат, які знаходяться в Києві.
Десь три тижні тому моя підписниця розповіла про свою подругу, яка збирає гроші для військової частини в Чернігові. Виявилося, що там у хлопців не вистачає генераторів, нормальних шоломів, бронежилетів. І ми вирішили їм допомагати.
Але це не все. Два тижні тому ми знайшли контакти американців, які приїхали в Україну допомагати з медициною. Спочатку вони самі купували турнікети, різні ліки та розвозили до лікарень. Нам вони допомогли з доставкою ліків у нещодавно звільнені Циркуни.
І один з цих хлопців, Скотт, розповів, що під час перельоту додому він познайомився в літаку з board member (член правління. — Прим.ред) однієї з найбільших лікарень у Флориді. І ця людина готова задонатити різних медичних комплектуючих (шприці, хірургічні нитки, тощо) майже на $11 тисяч. Зараз ми в процесі отримання і думаємо, як їх перенаправити в Україну.
— Я ж правильно розумію, що все це ви робили в морі? Чи десь у портах?
— Інтернет в нас був майже весь час. Не було зв’язку лише коли ми робили великі переходи між островами — день або два.
Зараз ми в Пуерто-Ріко. Стоїмо на якорі в 100 метрах від берега, але, як бачите, зв’язок є. В нас його не було буквально день чи два у відкритому океані.
— Ви казали про величезну допомогу Україні з боку ваших іноземних друзів. Чи змінилося щось в цьому плані?
— Спочатку люди в усьому світі не розуміли, що ця війна торкнеться кожного. В когось вже немає зерна, немає олії. Всі думали, що це тільки “сваряться” українці та росіяни. І навіть тоді нам хотіли допомогти. Мене це дуже вразило.
Бо як ми ставимося до війн, які далеко від нас? Я читала, що щось відбувається в Афганістані, Ємені, думала — “бідні люди”, та гортала далі стрічку новин. І, чесно кажучи, я очікувала, що люди будуть проходити повз нас, як ми проходили повз інші війни. Але люди не проходили і допомагали тоді, а також допомагають зараз.
— Багато волонтерів розповідають про спроби росіян протидіяти їм — чи шляхом хакерських атак, чи за допомогою соцмереж. Чи стикалися ви з цим?
— Атак не було, бо на той час я була як одна маленька людина, а не організація. Але в мене є невеличкий блог в Instagram про подорожі. І серед моєї аудиторії дуже багато росіян. Навіть сьогодні десь 43%.
Я свою позицію заявила ще на початку війни, вісім років тому. Але весь цей час намагалася себе переконати — “ну люди ж не винні”, “це робить їхня влада”. Вісім років ми якось закривали очі на те, що вони робили.
Але зараз, після початку повномасштабного вторгнення, продовжувати так далі не було ніяких сил. І мої підписники з рф почали писати: “Боже мой! Как же вы можете так говорить! Вы же разжигаете ненависть между нашими народами! Вы же о море писали, вот и пишите”. І це коли мої батьки ховалися від обстрілів у метро.
Десь два тижні я з ними сварилася, намагалася щось довести, розтлумачити. Агітувала їх виходити на антивоєнні мітинги. Але згодом зрозуміла, що це марно. Сказала: “Идите в направлении своего военного корабля”.
На сьогодні я з ними не спілкуюсь. Мені майже не пишуть росіяни, а коли пишуть — я не звертаю на них уваги. Раніше блокувала, а потім подумала — хай дивляться, які українці круті, та заздрять. Хай дивляться, як ми перемагатимемо в цій війні.
— Дякую вам за вашу позицію. Може, ви хочете щось побажати нашим читачам?
— Тримайтеся! Бо в нас немає іншого шляху. Ми маємо перемогти в цій війні. Кожного дня я засинаю з мріями про те, як ми будемо відбудовувати нашу країну та наш Харків. Тому тримайтеся!
Комментарии