Історія ця довго ходила по общазі, обростаючи фантастичними подробицями і набуваючи іноді майже гротескових форм. Відновити реальний хід подій хотілося давно, та все якось руки не доходили. Поки мова не зайшла про святе – престиж рідної alma mater!
Прочитав на днях у Буковського, як у далекому 1984-му він вперше зіткнувся з паростками того явища, що пізніше поіменують “політкоректністю”. І не деінде зіткнувся – в університеті Берклі!
“О!” – сказав я собі. – “Так ХДУ недалеко й відставав від “цивілізованого світу”!
Бо я цю дивину вперше у 1987-му побачив. А, може, у 1988-му. Але точно на другому курсі, бо чітко пам’ятаю, що я тоді курсову про отамана Сірка писав. У шановного Сергія Олександровича. Бо з неї все й почалося…
План курсака висів у мене над ліжком, міцно пришпилений між Шварценеггером і Висоцьким. Ну, марив я тоді отаманом. І прокидаючись зранку, бачив, що саме маю зробити цього дня заради нього. Щоправда, план мав один недолік – був складений геть не академічною лексикою.
Бо ж для себе писав. Щоб зрозуміліше.
…Отже, сидимо якось з Борисовичем, напевне, квакнувши трошки.
Я ще й на гітарі щось награвав. Сказав би, хто мене вчив, але боюся, що Сергій Венгеровський матюкатися буде.
А тут у двері стукають: чорти якусь комісію принесли. Чи не з самого Києва! Побут студентства перевіряють. Типові такі номенклатурні дядьки: відпрасований лапсердак, відгодована пика. Звісно ж, усі з краватками.
І комендант наш, Саня Шапар, за ними стоїть. Бачу, що якісь знаки подає, а ні греця не розумію.
Підходить один з тих перевіряючих до мого ліжка, пильно вдивляється в листок і голосно каже: “Хм!”.
Потім лізе до кишені за окулярами, одягає їх. Знову суне рило до плану курсової і знову гмикає. Знімає окуляри, протирає хустинкою скельця, дивиться на листок ще раз, після чого повертається до мене й питає: “Это что такое?!”
“План курсовой работы!” – відповідаю.
“Вы и ее ТАКИМИ словами пишете?!” – уточнює.
Далі вже почався справжній допит про життя-буття в общазі: “А какие у вас отношения с иностранными студентами?”
“Разные”, – відповідаю цілком щиро. – “С неграми – отличные. С арабами – когда как”.
“Вы их так и называете?!” – вирячив очі мій співрозмовник.
“Как “так”?! О чем вы?” – нічого не розумію, але підсвідомо відчуваю, що ляпнув якусь фігню.
“АФРИКАНСКИЕ СТУДЕНТЫ! ЗАПОМНИТЕ НАВСЕГДА: АФРИКАНСКИЕ СТУДЕНТЫ!” – кричить він.
Я отетерів. Думав, жартує, бо добре пам’ятав, як у школі проходили “негроидную расу”, і ніхто те за лайку не вважав. Та й з нігерійським земляцтвом, слава Богу, на той час було вже багато випито. Негри, то й негри. На що ображатися? В них країна так називається!
“Но ведь они же правда, черные!” – виправдовуюсь несміло. – “Аж блестят! Как сапоги на строевом смотре!”
І чую у відповідь патетичне: “Кого мы воспитали?!”
Розмова, може, була б довшою, та у коменданта нерви не витримали.
На питанні: “А как вы решаете конфликты с иностранными студентами?”, Саня вискочив з-за номенклатурних спин і відкритим текстом прорік: “Ты хоть об этом не рассказывай!”.
А шо там говорити? Відповідь проста: з людьми вирішували, як з людьми, а з козлами – як з козлами. А якого кольору в тебе пика, чи по яку саме позначку тебе обрізали в дитинстві – то діло десяте.
Так було тоді, того тримаюсь і зараз.
Комментарии