Страшна помста, або Справа про вбивство лікарки у Харкові

Аватар пользователя Эдуард Зуб
Эдуард Зуб
0

До прокурорів варто прислухатися. Навіть тоді, коли вони говорять речі, здавалося б, несумісні зі здоровим глуздом. Як-от товариш Берновський під час промови у суді 18 листопада 1927 року.

За його словами, Михайло Іванович Калінін, сидячи в Кремлі, почув звук пострілу, що пролунав у Харкові! Чи може так бабахнути звичайний револьвер? Може! Коли луну від пострілу підсилити за допомогою газет.

5 вересня 1927 року, близько восьмої вечора, в будинку №11 по Скрипницькому провулку у Харкові (тепер – вул. Воробйова), громадянка Кочетова застрелила громадянку Естерман.

Навмисне.

З "нагана", вкраденого у свого чоловіка, партійця і "відповідального працівника".

Трагічність події, на думку прокурора, підсилювалася тим, що головні її фігуранти були молодими матерями. Одначе, з дійсністю ця думка мала ще менше спільного, ніж теза про надзвичайний слух товариша Калініна. На час скоєння злочину жертва лише готувалася стати матір’ю: перебувала на п’ятому місяці вагітності. А вбивця – навпаки, матір’ю вже не була. Бо за місяць до фатального пострілу поховала свою єдину дитину. Яку та жертва лікувала. На думку вбивці – некваліфіковано. За що і мала постраждати.

Побутова, на перший погляд, справа від початку набула чіткого політичного звучання. Адже, коли вірити прокурору, громадянка Кочетова – складальниця друкарні "Книгоспілки", влучила не лише у лікарку. Вона "ударила по тим ниткам, котрі пов’язують інтелігенцію з робітничим класом".

Чи існували ті "нитки" взагалі – питання спірне. Та «напружену і болючу атмосферу», що запанувала у місті після "резонансного" пострілу, колишній харківський адвокат Семененко згадував і за кілька десятиліть потому. Переживши тюрми, окупацію та втечу з Батьківщини. За його словами, восени 1927-го "медична громада почувала себе загроженою".

Заява наркома охорони здоров`я з приводу вбивства лікарки.

І з цим важко не погодитися. Бо тільки переляком можна пояснити ті "перли", що містилися в офіційній заяві наркома охорони здоров’я Єфімова з приводу вбивства лікарки Естерман. Чого варте одне лише публічне визнання факту порушень трудового законодавства у своєму відомстві! А на додаток до нього – несподівано відверте висловлювання в дусі Ільфа та Петрова. Навіть перекладати шкода: "Дело здоровья трудящихся – есть дело самих трудящихся".

Нарком висловився 8-го, а 9-го вересня газета "Вечернее радио" надрукувала цікаве інтерв’ю з інспектором позалікарняної допомоги Тер-Мікаеляном. Як і Єфімов, він теж розповідав про важкі умови праці районних лікарів. Про постійні перенавантаження, не передбачені жодним законом. Про погрози, що лунають з боку хворих.

Але було й дещо нове. Тер-Мікаелян, хоч коротко і з помилками, першим розповів публіці про зав’язку трагедії – перебіг лікування трирічної Лідії Кочетової. Виявилося, між іншим, що майбутня жертва в процесі лікування змінювала діагноз. І навряд чи це зізнання посприяло, як того хотів Тер-Мікаелян, "припиненню обивательських розмов про те, що Естерман "залікувала" хворого".

Робота за викликами у робітничих кварталах, котра і раніше не була медом, після пострілу Кочетової перетворилася на екстремальний вид спорту. Погрози лікарям "повторити подвиг" згорьованої матері посипалися, мов з рогу достатку.

Неоніла Кочетова на лаві підсудних.

Місцева влада опинилася у скрутному становищі. З одного боку, треба було зразково покарати явне дикунство, щоб не трапилося рецидиву. З іншого – не розлютити до решти харківське робітництво, яке впевнено підтримувало… вбивцю.

Результати попереднього слідства були оприлюднені 23 жовтня. Матеріали, вміщені в газетах, свідчили, що з питанням про обставини вбивства особливих труднощів не виникло. Злочин був здійснений демонстративно, на квартирі жертви, в присутності її рідні. Є свідки, є зізнання Кочетової.

На перший план вийшло інше: чи правильно лікували дочку Неоніли Кочетової – Лідію? Згідно з довідкою про смерть, виданою 9-ю поліклінікою, 28 липня 1927 року дитина померла від паратифу з ускладненнями. Одначе судовий лікар, що провадив розтин тіла 7 вересня, точної причини смерті встановити не зміг: "труп знаходився в сильній стадії розкладу". Можливо малярія, може, якесь інше інфекційне захворювання.

За місяць по тому, 10 жовтня, «експертна комісія» оголосила, що "дитина хворіла однією з форм тифу". А "покійна Естерман провадила правильне лікування… вжила всіх необхідних заходів для врятування дитини".

Ще цікавіше вийшло з визначенням психічного стану Кочетової. Коли вірити офіційній версії, він покращувався з кожною наступною експертизою. 7 вересня психіатри встановили, що вбивця "в даний момент страждає на функціональний розлад нервової системи у формі істеріо-невростенії". 10 вересня, вже інша комісія, у складі трьох професорів, визначила, що у Кочетової "немає душевного розладу, а лише істеричний стан (плач) з афектацією при певних подразниках (хвороба дочки)". 8 жовтня виявилося, що "в даний момент душевного розладу немає і що його також не було в момент здійснення злочину".

…Слухання справи Харківським окружним судом (голова – товариш Ільїнський) розпочалося 13 листопада 1927 року. У приміщенні клубу металістів, вщент забитому публікою: більше тисячі присутніх. Після оголошення обвинувального висновку і визнання Кочетовою своєї вини, оголосили порядок ведення судового слідства: спочатку про лікування, потім – про вбивство.

Підсудна засвідчила, що перші півтора тижня лікарка Естерман лікувала її дитину хініном від малярії. Оскільки температура не спадала, мати викликала для консультації ще одного лікаря – Ганшеєва. Той сказав, що малярії немає і треба зробити аналіз крові.

Після аналізу Естерман змінила діагноз: паратиф. Одначе нараяла Кочетовій порадитися з більш авторитетним спеціалістом – лікарем Ямпольським. Та «світило» лише додало сумнівів: або паратиф, або міліарний туберкульоз. А, може, сепсис невідомого походження.

Згадала Кочетова і ще про одну суперечність. За кілька днів до смерті дитини черговий лікар поліклініки порадив класти хворій лід на серце, а Ямпольський – грілки на живіт та кінцівки.

Всі ці нестиковки розтлумачувала на другий день процесу експертна комісія, очолювана професором Аркавіним. Більш допитливим виявилося обвинувачення: двадцять питань проти чотирьох, поставлених захистом.

Обвинувачення на процесі: цивільний позивач Берман, громадські обвинувачі Коган, Пижов, Морейко. Крайній праворуч – прокурор Берновський

З професорських відповідей витікало, що простій складальниці годі було розібратися в медичних джунглях! Бо на початковій стадії хвороби відрізнити малярію від тифу не могли тоді і самі лікарі. Та й визначення це мало що давало: спеціальних методів лікування паратифозних захворювань ще не існувало. Лікували тим же, що і всі гострі заразні захворювання.

Другий діагноз, встановлений Естерман – паратиф, комісія визнала правильним. Попри те, що аналіз крові Лідії Кочетової дав негативний результат на реакцію Відаля. Сказали, так буває: реакція негативна, а тиф, все одно, є. Лід на серці і грілка на животі виявилися лишень різними шляхами досягнення однієї мети. Загальний висновок: покійна лікарка зробила все можливе для порятунку дитини.

"Чи є підстави стверджувати, що за використання іншого методу лікування можна було б уникнути смерті?" – спитав прокурор. "Жодних!" – бадьоро відпасувала комісія. Хоча у жовтні, після закінчення попереднього слідства, на це ж питання відповісти не наважилася. Бо не бачила тоді сенсу гадати на кавовій гущі.

Захист Кочетової єхидно нагадав про ТРИ діагнози лікаря Ямпольського: який з них, все ж таки? І надав аргументи на користь туберкульозу. Та комісія їх відкинула. Але визначення "паратиф" змінила на більш розпливчате: "одна з форм тифозних захворювань".

Оскільки купа свідків бачила, як Кочетова з хворою дитиною вешталася по базару, захист зацікавився, чому лікарка не встановила постільний режим. Та Аркавін відповів, що такі прогулянки були б смертельними лише на останній стадії хвороби, коли вже виникло ускладнення на серці. А так – гуляй! Хоч з малярією, хоч з тифом.

Третій та четвертий день процесу пішли на з’ясування обставин убивства. Власне, йшлося не стільки про саму подію, скільки про мотиви, що рухали Неонілою Кочетовою та її стан на момент здійснення злочину. В афект обвинувачення не вірило. Бо надто довгим видавався період між смертю дитини і вбивством лікарки: 28 липня – 5 вересня. Та вважати стан Кочетової нормальним теж якось не випадало. Протягом місяця вона щодня перестеляла ліжко померлої дитини, а з друкарні бігла прямо на цвинтар, де й просиджувала до 11-ї ночі.

Колеги по роботі захищали Кочетову, як могли: "Жінка рішуча, розумна, розвинута. Здорова, спокійна людина". А ще "доволі свідома, завжди оберталася в робітничому, комуністичному середовищі". Сімдесят два пролетарських автографи засвідчили позитивну характеристику складальниці!

Один лише громадянин Куценко, мудрий дядько підсудної, вперто йшов проти течії: та її батько був венериком і алкоголіком! А бабуся по матері так взагалі з глузду з’їхала! Щоправда, жодних доказів цьому Куценко не надав.

17 листопада, на п’ятий день судового слідства, слухали ще одну експертну комісію – психіатричну. Тут допитливішим виявився захист: сім питань проти п’яти, поставлених обвинуваченням. Цікаво, що газети оприлюднили ВСІ "прокурорські" питання і відповіді на них. А от захисту не пощастило: чомусь лише одне з семи.

Висновок був таким: "Кочетова в момент здійснення злочину ознак душевного захворювання не виявляла, давала собі звіт у своїх вчинках, могла керувати ними і усвідомлювала смисл здійснюваного".

Змагання сторін почалися 18-го листопада. З більш, ніж двогодинної, промови прокурора Берновського. Не обійшлося без "перлів", на кшталт "Кочетова переживала звичайну, хоча й важку трагедію матері". Мова не тільки про делікатність. Ця теза прямо суперечила оприлюдненим під час процесу цифрам: дитяча смертність на Україні зменшилася в два з половиною рази порівняно з часами царату. А виходить, все одно – звичайна справа?

До прокурора підпряглося троє громадських обвинувачів. Особливо лютував професор Коган, вперто звертаючи на політику: "Вчинок Кочетової – наклеп на нашу владу, на весь наш лад". Хоча влада звала себе "робітничо-селянською", а не інтелігентською. Та, може, в слово "наша" професор вкладав інший зміст? Так, чи інакше, всі четверо вимагали засудити вчинок Кочетової "з усією суворістю революційних законів".

19 листопада свою думку з цього приводу висловив захист. Захисник Ковський не погодився з висновком експертизи щодо психічного стану підсудної. Він вимагав врахувати результати перших двох експертиз, котрі знайшли відхилення. Наполягав, що Кочетову призів до злочину "тимчасовий душевний розлад".

Захисник Майоров протестував проти формулювання "вбивство з почуття помсти". Бо для помсти потрібна злоба, а у Кочетової її не було – лише нав’язливі думки про дитину.

Спираючись на аргументи колег і турбуючись про "нитки", що мали з’єднати лікарів та хворих, звернулась до суддів з проханням "відкрити Кочетовій шлях на виробництво", а не за ґрати, захисник Ковалевська.

Адвокат Олександр Олександров.

Останнім виступив Олександр Александров, старійшина харківського адвокатського цеху. Ще лейтенанта Шмідта за царату захищав! Промова оборонця, за словами газети "Вечернее радио", "була наповнена художніми образами, порівняннями і т.ін".

Александров теж не погоджувався з висновком психіатричної експертизи. Та в будь-якому випадку закликав суддів не забувати, що перед ними стоїть нещасна мати, яка втратила дитину.

20 листопада, після чотирьохгодинної наради, суд виніс Неонілі Кочетовій вирок: позбавлення волі з суворою ізоляцією терміном на 5 років. Без поразки в правах після відбуття покарання.